— А ти, батьку, все хвалив москалів, — наче став докоряти Марко Хуторному, — та й чи не хотів ти послати мене в Петербург на науку?
— Добра я тобі хотів, сину, он що — та бачу, що з москалями нам не по дорозі. Тепер бачу свою помилку, що її я зробив ще за покійного Мазепи.
— Не один ти такий був, батьку. Було таких багацько…
— Так, так, сину… було таких багацько, — повторив глухо Хуторний синові слова, — не стали ми в один гуж із Мазепою. Тепер нас так прикрутили москалі, що вже нікуди.
— Треба боротися, батьку, — тихо мовив Марко.
— Боротися? — наче здивувався Хуторний. — Це тобі хлопче, не битися навкулачки зі студентами. Знаєш, яке велике військо тримає Петро в Україні. Всюди повно москалів. Всюди нишпорять московські шпигуни та й своїх лакуз не бракує. Гетьмана обрати не дозволено, полковників наставляють москалів. А ти кажеш, що треба боротися!..
— Ще не все пропало, батьку. Є ще козацьке військо. Нарід теж наш не гречкосії, вміє тримати шаблю в руках. Є ще наші поза Україною. Запорожці сидять в Олешках. Мазепинці у Франції теж не дармують…
— Ти щось чув про них? — зацікавився Хуторний. — Розказуй…
Те, що почув Хуторний від свого сина, вельми його здивувало й підбадьорило. Він з дива не виходив, слухаючи сина.
Не впізнавав його.
Адже хіба він не виховував своїх синів, щоб вони покірно сприймали свою долю, забороняв у своїй хаті навіть і згадувати покійного гетьмана Мазепу та говорив синам, що треба коритися государеві.
Тим часом сталося інакше.
Старший син Василь, хоч і не балакучий, а свою думку про москалів мав. З Маркових слів виходило, що він справжній мазепинець. Та ще й завзятий.
— Радію сину, що ти так одважно мислиш, — мовив Хуторний, кладучи руку на синове плічко, — проте будь обережний, бо москалі не сплять. Я тобі поможу, що буде в моїй силі і хоч тим спокутую мій прогріх, що не став із покійним гетьманом Мазепою у вирішню годину, а перейшов до Петра. Славно, сину, — похвалив він Марка. — А як твої товариші?
— Вони мазепинці, батьку.
— Афанасій теж? — зиркнув недовірливо Хуторний на сина.
— Еге ж, — притакнув Марко.
— Умгу… прямо не віриться. А Кваша хоче послати його на службу в Малоросійську Колегію…
— Це й ковінька на нашу руку, — посміхнувся Марко. — Знатимемо, що москалі затівають. Того нам і треба, щоб Афанасій зміг влаштуватися в Малоросійській Колегії.
— Що ж ти думаєш чинити, синку?
— Одпочиватиму цього року. Погуляю із приятелями. Насидівся ото за книжками, хай йому біс. А там помислю… Може, до генерального суду поступлю на службу. Я ж вивчав право. Але до кінця року хочу таки відпочити.
Марко не сказав батькові всієї правди. Йому не йшлося про відпочинок, а про те, щоб мати час на протимосковську дію, що її він та його приятелі намітили разом із Аскер-пашею, при зустрічі з ним у Галле, вирішивши врочисто коли повернуться в Україну, боротися з московським насиллям. Тому, коли старий Кваша таки наполягав, щоб Афанасій поступив на службу до Малоросійської Колегії, його зовсім несподівано підтримали молоді випускники Гальського університету — Любович, Метелиця і Хуторний, на велику досаду старого Булавки, який одразу почав нарікати, що молодим вітрогонам байдужа справа козацької отчизни. Молоді студенти тільки посміхалися тихесенько та шушукали між собою.
Батьки Любовича й Метелиці не здивувалися, коли почули від своїх синів, що вони мають намір одпочити після студій. Може, майнуть до Києва, а там заглянуть і до Глухова.
Проминуло три тижні.
Молодий Афанасій Кваша повідомив своїх приятелів, що його прийняли на службу до Малоросійської Колегії і він відправляється до Глухова в найближчому часі. Почувши про те, молодий Любович зараз же приїхав до Метелиці й вони вдвох вибралися до Хуторного. Батькам заявили, що їдуть до Києва та проведуть там деякий час.
Проте їм дорога не слалася у Київ.
Вони майнули на Правобережжя.
У глуху ніч, коли зорі десь заховалися, а блідолицого й не сподівайся бачити, заскрипіли ледве чутно ворота обителі панотця Власія.
Почувся тихий стукіт до вікна.
Панотець Власій не спав.
У нього боліла голова й він декілька разів підводився зі свого зім’ятого ложа, мочив рушник у холодну воду та клав на чоло.
Почувши стукіт об шибку, панотець зірвався з ложа й підійшов до вікна.