— Хто там?
— Одчиняй, панотче. Свої. Козаки, — почувся знайомий голос осавула Карпенка.
Панотець подріботів скоренько у сіни, відсунув засув і відчинив двері. Перед порогом стояло чотирьох чоловік у довгих киреях.
— Ми до тебе, панотче, — проказав півголосом осавул. — Зо мною три посланці Венери…
— А-а-а… це гаразд, — зрадів панотець, — заходьте в хату.
Панотець завісив поквапно на вікнах биті сукном плахти, щоб не було видно світла назовні й засвітив свічку.
Нічні гості були молоді козаки, добряче одягнені, при шаблях і пістолях, котрі виглядали з-під широких кирей.
— Сідайте, панове у моїй скромній господі, — попросив пан-отець козаків сідати.
Молодий чорновусий козак підступив до панотця.
— Вірю, панотче, — заговорив він, — що Венера, зоріючи на заході, засяє…
— Теж у темноті, на сході — посміхнувся панотець Власій.
— Вітайте, панотче, — склонився козак, — привезли ми вам привіт від Аскер-паші й нам приємно запізнатися з вами. Зустрічаємося вперше, але Аскер-паша розповідав нам багато про вашу благодійну службу нашій отчизні.
— Вітайте, вітайте, молоді приятелі, — тиснув панотець руки гостям. — Коли ви бачили Аскер-пашу? Як його Бог милує?
— Тримається славно, панотче. Бачилися з ним недавно.
— Рискує він вельми, рискує своїм життям, — хитав головою панотець.
— За велику справу, панотче, тра й рискувати. Годі ж нам козакам сидіти, склавши руки, коли нашу отчизну задавлюють вороги.
— Ой, давлять, давлять, — зітхнув панотець та й став розповідати козакам, як польська шляхта знущається над українським людом на Правобережжі. Козаки слухали з увагою розповіді панотця, колишнього січовика, який на старості літ поміняв шаблю на хрест і став проповідувати Боже слово.
Ніхто б не подумав, що сивоусий, скромний і тихий панотець Власій є одним із головних довірених людей гетьмана Пилипа Орлика на Правобережжі і рахується одним із найближчих там співпрацівників Аскер-паші, за яким так полюють завзято москалі на Лівобережжі.
Коли ж панотець, почастувавши своїх нічних гостей наливкою, розговорився, а дізнавшися, що всі три повернулися нещодавно зі студій, став їх дивувати своїм знанням латини, греки, філософії, а навіть і медицини. «От тобі скромний панотчик» — дивувався Метелиця, слухаючи вчених слівець панотця Власія.
За те осавул Карпенко був у сьомому небі, побачивши з якою увагою ставляться висланці Аскер-паші до його панотця. Переконалися самі, що Аскер-паша знав кого підбирати собі за співробітників.
І осавул Карпенко, що доводився осавулом придворної сотні магната Чарторийського, підкручував утішно свій рудуватий вус, прислухаючись розмові. Любович розповів панотцеві про ув’язнення генеральної старшини та арешти на Лівобережжі козацької старшини, прихильної Полуботкові.
Невтішні вістки стурбували панотця.
— Так, так, — хитав журливо головою панотець, — важке горе переживає наш нарід…
Всю ніч провели молоді козаки на розмові з панотцем Власієм.
Над ранком стали прощатися.
— Зустрівшися з Аскер-пашею, — мовив панотець, — передайте йому вітання від старого січовика й перекажіть, що зроблю все, що він велить. Поки моїх сил, стоятиму в захист нашої отчизни. Перекажіть йому все, що почули від мене. Та ще прошу, щоб передав мій доземний поклін, Його Милості, гетьманові Пилипу Орликові. Хай збереже його Господь на многі літа!..
Молоді козаки — Богдан Метелиця, Зиновій Любович і Марко Хуторний перебули у дворі осавула Карпенка ввесь день, а у вечір розпрощалися й роз’їхалися у різні сторони. Любович і Метелиця верталися на Лівобережжя, а Хуторний подався до Полонного.
Проскочивши щасливо крізь польські й московські застави, Любович і Метелиця подалися у глиб Київщини. Вони мали розправитися зі сотником Небабою за його донощицтво москалям.
У міжчасі, Марко Хуторний, переодягнений за дячка, мандрував собі Правобережжям. Їхати в козацькій одежі було небезпечно. Кожної хвилини могли перестріти польські вояки, а тоді не спекаєшся клопоту. На дячка ж ніхто не звертає уваги.
Дорога була далека.
Довелося чимчикувати пішком, піднаймати підводи, а врешті купити конячину та й вихитуватися в сідлі цілими днями. Хіба ж на нікчемній конячині в’їдеш далеко?
Розгулля польської шляхти на Правобережжі сильно вразило Марка. В розмові зі селянами та міщанами він відчув, що народній гнів зростає щораз дужче й що Правобережжя займеться колись такою пожежею, яку годі буде погасити.
В дорозі до Полонного Маркові довелося побачити небуденну чудасію. Дорогою, напроти нього, збиваючи куряву, їхав невеликий повіз. Та замість коней, повіз тягли чоловіки, впряжені у шлеї. Марко аж зупинив конячину та з дива став протирати очі. Сам собі не вірив. Але повіз таки справді тягли посполиті. Йшли кріпаки по-парі, а у повозі сидів товстющий польський ксьондз і поганяв кріпаків довгим нагаєм. Спереду на дишлеві був прикріплений дзвінок і він голосно дзеленчав. За повозом їхали на конях польські вояки.