— Гершку! Чуєш Гершку! Виводь миттю коня мені!
— Що таке? Куди ти рвешся? — занепокоїлася Хаїмова жінка, бачачи, як Хаїм швиргонув із себе засмальцьованого лапсердака і надів нову свитку.
— Тш, тихо, не говори нікому, що я поїхав у город, — метушився шинкар.
— Чого це тобі захотілося гнати в город, у таку спеку? — допитувалася жидівка.
— Ну, ну, маю там пильне діло. Мушу їхати…
Жидівка так і не допиталася шинкаря, чого це йому гарячиться гнатися в город і пішла в корчму, бо у двір в’їхали два козаки, мабуть, посильні гінці, геть вкриті пилюгою, а Хаїм, виїхавши з двору, став підстьобувати свою конячину, щоб чим хутчіше дібратися у город.
Він ніяк не повірив словам козака, що подорожні — купці з Венеції. Хіба ж купці так виглядають? Хаїма годі обдурити. Мало ж усякого люду довелося йому бачити? Які ж вони в біса купці? Це вояки, та ще й такі, що, ого, ого… Козак теж пройдоха хитрюща. Бреше й не заікнеться, — міркував Хаїм.
Пізно вночі подорожні добилися до Києва та й заночували в заїзді міщанина Луця.
Другого дня вранці у двір зайшли Зиновій Любович і Богдан Метелиця. Луць завів їх до великої кімнати, в якій зібралися після сніданку подорожні.
— Вітайте, молоді побратими, — привітав їх радісно сотник Нечуєнко, — прошу брижче до столу й знайомтеся.
— А, старі знайомі, — підвівся із крісла граф фон Герц і потиснув їм руки. — Приємно з вами знову зустрітися.
— Будьте знайомі, — підвів сотник прибулих до довгов’язого мужчини. — Це гавптман Орликового полку — Євстахій Лелека, це лейтенант Андрій Залуцький, а це осавул, Гнат Дядуренко. А це наші молоді приятелі, з якими ми мали тут зустрітися — Зиновій Любович і Богдан Метелиця. Сідайте до столу та пригощайтеся малинівкою.
— Добряча малинівка, — похвалив напій граф фон Герц.
— Діло таке, — мовив сотник Нечуєнко, сідаючи й собі до столу. — Ми, мазепинці, затіяли вбити Вельямінова. Вбити такого поганця ніби легко й не легко. Бож він падлюка бережеться. Коло нього повно московської охорони, що й миш не пролізе. Вельямінов знає добре, яким гаспидом на нього дишуть, тому й бережеться. Обмірковували ми різні фортелі, щоб його згладити таки в Глухові, ніяк не виходить. Коли я останньо зустрічався з Аскер-пашею, ми довгенько говорили про різні способи, як би можна відправити Вельямінова на лоно Вельзевува. Ясний пан граф і наші приятелі із Франції були повідомлені про цю затію і вони хочуть нам допомогти. Виглядає, що найлучче було б втовкти Вельямінова десь поза Глуховом, а не в самому городі.
— На ловця і звір біжить, — посміхнувся Любович. — Наш приятель Кваша, ясний пан граф його знають, — звернувся він до графа, — влаштувався в Малоросійській Колегії. Від нього ми тепер і маємо змогу дізнаватися про все, що там діється, а це вельми нам пособляє в нашій дії. Оце передучора Кваша сповістив нас, що Вельямінов виїжджає в Київ на зустріч із князем Голіциним. Складається напрочуд добре. Ви прибули до Києва і Вельямінов приїжджає…
— Це справді щасливий збіг обставин, — притакнув сотник. — Коли це так, тоді давайте обміркуємо як нам розправитися з Вельяміновим тут, у Києві. В дорозі нічого не вийде. Хоч би й влаштували засідку на нього, то не дамо ради охороні. Звичайно, його супроводить сотня драгунів чи райтарів.
— Так тоді думаймо про діло в Києві, — мовив граф.
— Треба підслідити як Вельямінов десь покажеться без великої охорони, а тоді кинути на нього ось таку штучку, — поклав гавптман Лелека на стіл невеличке залізне округле ядро з льонтом.
— Бомба? — здивувався Метелиця.
— Егеж. Ручна бомба. Невеличка, але грізна, — пояснював Лелека. — Треба запалити льонт, потримати хвилину, а потім і швирнути її далеченько, бо інакше коли вона розірветься близько, може покалічити, а то й убити, бож вона розривається на шматки, а вони розлітаються доволі широко довкола місця вибуху.
— Не так то легко можна буде дібратися до Вельямінова, щоб кинути на нього бомбу?
— Звичайно він їздить у кареті, — говорив сотник Нечуєнко. — Це я знаю з Глухова. Попереду і ззаду карети їде кінна охорона. Коли б так удалося вловити пригожий момент і почастувати його такою галушкою?
— Може б його застрелити?
— Не легке теж діло, — похитав головою сотник. — Близько до Вельямінова нікого не допускають із посторонніх так, щоб можна було його застрелити з пістоля. З мушкета в городі годі теж у нього стріляти.
— Чи не можна б пробратися вночі, туди де він перебуватиме й колупнути його ось такою залізячкою? — вказав граф на свій кинджал.