Гетьман не хотів турбувати нікого з генеральної старшини заслуханою вісткою. Проволока з перереєстрацією значних військових товаришів його не турбувала. Гетьман знав, чому була така проволока, й він зумисне не принаглював полкові канцелярії у такому клопітливому ділі. Що ж до нападу на графа Юсупова, то слідство нічого не могло встановити. Хтось напав уночі на графа, забрав гроші й листа, сказав, що він мазепинець, зник і шукай вітра в полі. Відроджується мазепинство в Україні, — жалівся Вельямінов сенатові. «Що ж, дай Боже, щоб воно відроджувалося якнайсильніше», — посміхався в душі гетьман, проходячи бенкетною залею.
У недільне надвечір’я довженний весільний поїзд розбавлених гостей, у каретах, повозах а то й верхом, виїхав із Глухова на хутір Лісовика. З гостями їхала й музика, а молоді козаки гарцювали на конях та гримали з пістолів.
При зачинених воротях весільний поїзд зупинили молоді козаки з оголеними шаблями. Вони домагалися окупу, й молодому довелося дати їм кілька червінців і пляшку горілки. Тоді ж козаки відчинили ворота й впустили у двір весільний поїзд. Зайшовши у світлицю, свашки й весільні брати молодої посадили молоду на покутті, а коли прийшов молодий із дружками, почали по звичаю спорити за почесне місце на покутті.
— Випийте, молодички, та й опустіть нам це місце, — наполягав старший дружко.
— Ми могоричу і так нап’ємося, — відповідали свашки, — а за місце візьмемо.
— Нам усього місця не треба, а тільки того, що покрите, — вказував старший дружко на молоду, яка сиділа покрита великим вишиваним платком.
— Е, голубчику, те покрите місце в нас дуже дороге.
— Скільки ж вам грошей за нього?
— П’ятдесят червінців.
— Ох лишенько! Так дорого, — наче бідкався старший дружко.
— Ну нате вам, — клав він кільканадцять червінців на тарілку.
— Ні, ні, всі давай, — кричали свашки й весільні брати молодої.
Старший дружко доклав іще червінців.
— А тепер усі?
— Усі, усі! — кричали весільні брати.
Тоді випили всі за здоров’я молодої.
З черги молодий обдаровував Лісовика і його ближчу родину багатими подарунками. Після роздачі подарунків ділили коровай. Старший дружко, помолившись Богу, підійшов до столу, на якому лежав коровай, та й проказав: «Як цей хліб має перед нами служити, то лучше ми перед ним послужимо. Благословіть, батьки, цей хліб святий на мир роздать!». Старий Лісовик і обидвоє Черниші відповіли: «Хай Бог благословить!» Тоді старший дружко перерізав коровай навхрест, обрізав шишки на ньому і подав їх батькам молодого й Лісовикові та Усті, котра заступала молодій матір, приговорюючи: «Ось, вам, батьки, гостинець од молодих дітей». Батьки відклонилися і сказали: «Спасибі молодим і вам за цей гостинець». Тоді роздавали коровай. Після роздачі короваю служки стали подавати до столу страви й напої, і гості забенкетували. Козацька старшина похмелялася досхочу, а старі козарлюги розхвалювали Лісовика за те, що він, бісів син, наготував на весілля славні напої, що хоч куди.
Всім було весело. Гості кричали частенько «гірко», й молодята тоді мусіли цілуватися. Галя соромилася й червоніла, мов рожа, а старий Лісовик крутив вус із вдовілля, що має таку гарну доньку. Та й сам гетьман посміхався ласкаво до своєї хрещениці.
У другій світлиці вдарила музика, й туди притьмом посунула молодь, завжди охоча потанцювати, а за нею потяглися і старші, бо вечеря закінчилася і при столах залишилися тільки гості з дуже твердими головами. Хто ж із гостей не хотів випивати або танцювати, виходив надвір і втішався гарним тихим вечором. Хто ж зовсім валився з похмілля чи втоми, того служки відводили на відпочинок.
Пізно вночі лунко просурмили сурми, й гетьманська карета вирушила з Лісовикового дому. За каретою їхала друга карета з гетьманськими доньками й сином. Спереду і ззаду карет їхали компанійці.
Весілля гуляли цілий тиждень. Гості веселилися то на хуторі Лісовика, то у дворі генерального судді. Молодь витанцьовувала досхочу, вигадувала різні гри, молоді козаки стріляли з пістолів і мушкетів та виробляли різні витівки. Одного вечора напали на поблизький шинок, побили з дурощів пляшки, порозбивали бочівки й розорали зовсім шинок. Дехто з козаків добивався і до пейсів шинкаревих. Вкінці розохочені козаки потрощили тин і поламали шинкаревого воза. Жид ляментував, бідкався, але козаки, а все це були сини багатої козацької старшини, тут же здерли з нього ярмурку, насипали її повну грошей і з реготом вручили шинкареві, який і далі вайкотів і побивався безрадно руками об свій брудний лапсердак, споглядаючи на поруйнований шинок. Хоч шинкар вельми бідкався, то одразу прикинув своїм кмітливим оком, що козаки дали йому набагато більше грошей, ніж заподіяли шкоди, так що такі козацькі дурощі йому оплатилися. Все-таки він не переставав ляментувати, що дуже смішило розбавлених і підхмелених молодих козаків.