— Що ясний пан граф схоче ще додати до цієї меморії? — глянув на Орлика кардинал Дубоа, після того, як граф Тарсіє закінчив читати.
— Ваші Еміненції, милостиві панове, — склонився молодий граф, — вам відомо вже з меморії мого батька, що московський цар давить Україну й волелюбний козацький нарід. Цар Петро намагається перетворити козацьку країну у провінцію своєї держави. Франція є сигнатором постанов бравншвайгського конгресу, згідно з якими всі європейські держави повинні змагати до встановлення тривалого справедливого миру в Европі. Як можна говорити про справедливий мир, коли козацька нація опинилася в такій неволі? Я прилучуюся до слів мого батька, козацького гетьмана й прошу світлий консиліюм підтримати його меморію…
Граф Орлик глянув уважно на присутніх. Не сподівався від них багато. Насправді, ніхто з них не був наставлений неприхильно до України. Всі вони ставилися прихильно до козацької нації. Але Орликові було відомо, що французькі політичні кола воліли не загризатися з Москвою, тим більше в часі, коли був підписаний мир між Росією і Швецією, що ним закінчилася 20-літня війна між тими державами. Не вийшло теж нічого з плянів гетьмана Пилипа Орлика довести до створення східньоевропейської коаліції, зверненої проти Росії.
— Т-так, — промовив по хвилині кардинал Дубоа, — всі ми співчуваємо хороброму козацькому народові, що опинився в московській неволі. Прикра ця справа, ще й тим, що наша союзниця Швеція вийшла переможеною у довголітній війні, та що на конгресі у Ніштадті на виразну вимогу Росії не було включено в пересправи комплексу козацької нації, бо москалі заявили, що, мовляв, цей комплекс є внутрішньою справою російської імперії. Знесилена війною Швеція не противилась, а на бравншвайгському конгресі Росія вже мала багато прихильників, і там не вдалося підняти українського питання…
— Чи наші достойні представники намагалися підняти козацьке питання на конгресі? — прищулився маршал Беавіль.
— В тому немає сумнівів, дорогий маршале, — звів брови вгору кардинал, — абсолютно немає сумнівів, адже все й записане як слід у наших актах.
— Дозвольте, Еміненціє, і мені сказати декілька слів, — заговорив кардинал Флері.
— Просимо, Еміненціє, просимо, — склонився кардинал-канцлер.
— Кожний конгрес — це довгі, часто безплідні балачки, мої панове. Так воно було й на бравншвайгському конгресі, а не інакше. Дійсність, одначе, сьогодні така, що Росія влізла й розсілася вигідно на узбережжях Балтику. Її кораблі снуються на Балтійському морі, вона хазяйнує в Польщі, мов у своїй власній провінції, вона зазіхає на Крим, зганяючи сон із очей турецького султана. На наших очах Росія виростає у велику східньоевропейську потугу, з якою Европа в майбутньому матиме чимало клопоту…
— Вже має, — докинув маркіз Гізот.
— Дозвольте мені докінчити, — продовжував кардинал Флері, — я за те, щоб підтримати козацьку націю і заступитися за нею. Звичайно, що воювати з Росією не будемо, але наше слово, як великої західньоевропейської держави має таки свою питому вагу в Европі. Навіть цар Петро, якого вважають варваром, чого я не заперечую, рад не рад, мусить йому прислухатися. Пропоную, щоб ми порозумілися в тій справі з Англією, з якою завдяки Його Еміненції, — тут він склонився легко в сторону кардинала Дубоа, — уклалися тепер добросусідські взаємини, а коли від таких потуг-держав, як Франція і Англія, буде зроблений натиск на Петра, то Росія повинна б злагіднити свою політику супроти козацької нації.
— Я перший за пропозицією Його Еміненції, — підняв руку маркіз Гізот.
— Я також, — заявив маршал Беавіль.
— І я, — підняв руку граф Торсіє.
— Бачу, що достойні панове згідні, щоб ми натиснули Росію, — посміхнувся кардинал Дубоа, — що ми й вчинимо. Звичайно, дипломатично, але твердо. А тим часом я доручу нашому амбасадорові у Лондоні порушити там згадану справу на дворі милостивого короля Юрія, який, як мені відомо, ставиться прихильно до Його Милости вашого батька, — звернувся він до графа Орлика, — й будемо поволі діяти в цій справі. Я перекажу перебіг нашої наради Його Світлості, нашому регентові, а вас, достойні панове, запрошую тепер на вечірній концерт, — підвівся кардинал Дубоа.