— Чиє? України чи наше?
— Звісно, що України. Що ми?! Хвалити Бога притулок маємо, а що доводиться воювати за чужі інтереси, на те немає ради. Ми на чужині. Хіба ж нашого брата в Україні цар Петро не гонить в походи й не заставляє його гинути за московську імперію?!
затягнули грімко молоді хорунжі популярну вояцьку пісню. Її вмить підхопили інші, і за хвилину вся кімната гриміла голосним співом.
Скрипнули двері.
У кімнату ввійшов граф Григорій Орлик.
Старшини як співали, так нагло і вмовкли та позривалися з місць.
— Доброго вечора вам, панове! — привітався граф.
— Доброго здоров’я і вам, ясний пане графе! — вигукнули старшини.
— Просимо сідати, — звернувся старий Мирович до графа, — пан Климентій давно вже хотів подавати вечерю, але ми ждали на вас.
— Спасибі, спасибі, панове!..
Смаглявий, схожий на батька, молодий граф Орлик, одягнений був у розшитий золотом камзоль із білим, мов сніг, жабо та мав перуку, згідно з обов’язуючою модою у Версалі. Звичайно, граф полюбляв ходити у своєму військовому мундирі, але мусів переодягатися у вишуканий елегантний одяг, коли йому треба було їхати до Версалю.
— Панове старшини щось співали, заки я прийшов, — мовив граф, окинувши присутніх своїми сірими розумними очима.
— Молодняк, ваша достойносте, виводив пісеньку, що її вельми полюбило тепер вояцтво.
— Справді? Яку ж то?..
— «Прощавайте, я іду в чужі краї».
— Знаю, знаю, — притакнув граф. — Це Вольтера. Його не люблять, але він блискучий ум.
— Язик у нього, мов бритва, — посміхнувся молодий Дубок.
— Гостріший як у твоєї Розалії, — вколов його Макаренко.
Молоді офіцери здержано захіхотали. Їм було відомо, що Дубок крутив роман із вродливою, але вельми гостроязикою орлеанською шляхтянкою.
— Знайшов порівняння, — надув Дубок ображено губи.
Офіцери готові були тут же завести суперечку між собою, але служки пана Климентія стали вносити в кімнату вечерю, а запах смачного борщу, вареників і галушок утихомирив їх і весела старшинська братія почала вечеряти, підливаючи вареники й галушки щедро слив’янкою, грушівкою, наливкою, а то й чистою горілкою.
Граф Григорій Орлик сидів між старими офіцерами свого полку й за вечерею розповідав їм про нараду королівського консиліюму у Версалі.
— Виглядає діло не зовсім весело, — скривився Мирович, почувши про вислід наради.
— Чогось іншого годі нам покищо сподіватися, — говорив граф Орлик. — Московська імперія, що її розбудовує цар Петро, виходить щораз більше на європейську політичну сцену. Це нова сила, якої європейські держави лякаються, маючи на увазі шведську поразку. Швеція знесилена війною. Турки не хочуть зачіпатися з москалями, хоч і вельми тривожаться про своє майбуття, маючи такого небезпечного сусіда. Про Польщу не доводиться тепер і говорити. Вся вона під Петровим чоботом.
— Журбою обгортаються наші серця, — мовив капітан Лелека, — чуючи такі невеселі діла.
— Ех, і доля ж гірка, — зітхнув майор Чуйко.
Граф Орлик побачивши, що старші офіцери посумніли, почав їх розраджувати.
— Це правда, що ситуація несприємлива. Проте падати нам духом не слід. Живе ще козацтво. Мій батько не склав рук, а все діє, що може в обороні України. Багацько козацького брата розсіялося по Европі й всюди наш брат щось чинить в обороні свого краю. Ми таки є силою, яка турбує Петра й творить йому перешкоди…
— Так воно так, — хитав головою Мирович, — звичайно, що не все пропало. Хіба ж наш нарід не переживав різні лиха?! Переживе ще й Петра. Цар не вічний. І йому прийде кінець. Коли ж він дуба дасть, тоді й зміни прийдуть.
— Поки сонце зійде, роса очі виїсть.
— Все в Божих руках, — розвів руками Мирович.
— Полтавська поразка припечатала долю України, може й на століття, — хмурнів Бульбенко. — Росія росте в пір’я, і як можна вирватися з-під її кормиги?!
— Як цар помре, напевно будуть зміни, — мислив голосно капітан Приподобень.
— Еге, царя й довбешкою не діб’єш, — закричали молоді офіцери.
— Я все кажу, — мовив старий Мирович, — що все в Божих руках. Ми не знаємо Божих плянів, що Бог готує для нашої землі…
Він хотів іще говорити, коли в кімнату ввійшов пан Климентій і подав графові листа на підносі.
— Тільки що привіз посланець від маркіза д’ю Фре.
— Так? Він жде на відповідь?