— Виходить, що ви все таки обізнані з державними справами, — зрадів Химчук, уважаючи, що зможе потягнути за язик хитрого француза.
— Про які це державні справи ви говорите, добродію? — звів брови здивовано магістер Фреро. — Про таку державну справу, що Франція хоче жити в мирі з Росією, скаже вам кожний француз. А втім, це можна прочитати собі теж і в паризькій газеті.
— Гм… цікаво там у вас, — прищулився Химчук. — Так кажете, вам нічого не відомо про замисли Орлика?
— Далебі, добродію, ви чудна людина, — розсміявся пан Фреро. — Що я можу знати про те, що мислить і чинить козацький екзильний гетьман? Скажіть самі, ради Бога! Я француз, і що мене, властиво, обходить Пилип Орлик?!.
Химчук розчарувався.
Не вдалося йому нічого витягнути від француза. «Хитрий з біса пройдисвіт», — воркотів він сам до себе, вертаючися на свій хутір. — «Знає лисиця, виходить, чимало, та виляє хвостом».
«…Ознаймую покорно, жи відбув-єм дискурс з одним французом, но нічого не зміг-їм розвідати, альбовім хитрий он вельце й лукавство визирает з його очей… Вонтпю жи би он не знал нічого»… виводив Химчук старанно письмо до Малоросійської Колегії, описуючи свою зустріч із магістром Паризького університету Жаком Фреро, на хуторі сотника Кульбабенка.
Химчук не помилявся.
Магістер Жак Фреро знав дуже добре про мазепинську еміграцію. Він був близьким приятелем молодого графа Григорія Орлика та дружив із козацькою старшиною Орликового полку. Вивчив українську мову, історію, а завівши близьку дружбу з мазепинцями, магістер Фреро став їхнім близьким другом. У графа Орлика магістер Фреро познайомився з маркізами — Гізотом і д’ю Фре, а через деякий час вони втягнули його до французької дипломатичної секретної служби. Хоч справа козацької країни лежала в тому часі на французькому дворі, так сказати б «під зеленим сукном», проте нею не переставали цікавитися, й коли магістрові Фреро була запропонована можливість поїхати в Україну, мовляв, досліджувати старовину тієї країни, а насправді приглянутися близько ситуації в Україні, перевірити особисто, які настрої в ній панують, він охоче погодився поїхати до степової Геллади. Крім реляцій своєму урядові, магістер Фреро мав теж представити графові Орликові, повернувшися з подорожі, свої враження з поїздки по Україні. Магістер Фреро вивчив напам’ять прізвища довірених мазепинців із старшинської знаті, духовенства й міщанства, вивчив теж докладно запланований свій маршрут на козацькій землі.
Наказний гетьман Павло Полуботок зробив добре враження на магістра Фреро.
«Це міцний характер, якого Петрові не вдасться так легко зламати», — міркував пан Фреро, розмовляючи з гетьманом віч-на-віч. У нього не було сумнівів, що Полуботок патріот своєї отчизни й за неї він міцно стоїть. Полуботок — мазепинець, хоч своє мазепинство приховує вельми вміло. Йнакше слідкують московські шпиги. Найближча Полуботкові старшина є йому вірна. Є полковники, що вислугуються москалям. Серед козацтва панує велика ненависть до москалів, яких вважають зайдами, грабіжниками та й взагалі варварами. Проте московська облуда, обман, зрада, вислужництво, це пістряк, що розточує живий організм козацького народу. Це запримічував на кожному кроці кмітливий магістер Фреро, подорожуючи по Україні.
Відвідував він міста, села, манастирі, школи, цікавився життям козацької старшини, козацтва, міщанства, духовенства, приглядався з цікавістю до багатьох звичаїв козацького народу. Подобалася йому вельми надзвичайна гостинність і чемність цього народу, а багатство української землі його прямо вражало. «Це благословенна земля самим Богом», — повторяв він часто, проїжджаючи багатою землею.
Гостювалося йому чудово на багатих старшинських хуторах. Уродливі чорнобриві й пишногруді старшинські жінки обгодували пана Фреро до переситу смачною їдою і магістер потовстів помітно так, що й мусів купити новий камзоль і обширніші штани.
— Загодують мене раба Божого гостинні українки на смерть, — бубонів пан Фреро, погладжуючися по товстенькому животі.
Гріхом було б одначе сказати, що магістер Фреро тільки байдикував і ласував смачні галушки та вареники. Так не було. Він живо цікавився всякою стариною, розпитував про неї старих дідів, сліпав над хронікарськими написами в темнуватих манастирських келіях, прочитував охоче старі книги, що попадалися йому в руки в домах козацької старшини, захоплюючися їхньою волелюбністю, одвагою, завзяттям і любов’ю своєї отчизни. Мало хто з козаків похваляв москалів, хто мовчав дискретно, щоб бува не бовтнути якесь негоже слівце, хто з гарячіших гудив москалів на весь рот, хоч оглядався на всі боки, чи не прислуховується його балаканині якась вислужницька погань. На базарах магістер слухав журливих пісень, що їх співали старі кобзарі, й бачив як козаки слухали пісень та стискали міцно в руках ефеси своїх шабель.