— Деспот…
— Старовіри прозвали його Антихристом і гинуть за це під кнутами.
— Т-а-к. Петро ні в чому не змінився з того часу, коли фройляйн Арнгайм, до речі відважна жінка, проживаючи в Петербурзі, записала свої спостереження про царя, царський двір і москалів. Петро не злагіднів. Залишився таким же жорстоким, яким був і раніше. Адже ж погубив свого сина Олексія і далі дубасить палицею своїх вельмож.
— Петро не любить ні нас, ні козаків, ані європейців. Його беруть завидки, що Европа весь час поступає вперед, а його держава ніяк не може дотримати Европі рівного кроку…
— Малощо кроку? Петрові не легко вдається европизувати москалів і це його лютить.
— Европеїзація Московщини — це доволі довгий процес, — мовив Рубець, крокуючи повагом по кімнаті, — що може тривати цілі десятиліття або й століття. Звичайно, що Петрові не терпиться і він хотів би, щоб упродовж однієї ночі сталося чудо й москалі зробилися справжніми європейцями. Але такі чуда не діються. Час починає перемагати шалені Петрові замисли та його наснагу. Психіку народу не легко змінити. Ось підемо сьогодні на бенкет. Побачиш там вельмож, одягнених у вибагливий французький чи німецький одяг, у перуках, із дорогоцінними перснями на руках. Проте від того вони ані не стали європейцями, ані не змінилася їхня психіка. Все це їм накинене й чуже, до чого вони звикатимуть дуже довго. А втім, фройляйн Арнгайм підкреслила зовсім правильно, що в московській психіці є щось таке, чого європейці не можуть зрозуміти й, мабуть, ніколи не зрозуміють…
Бенкет відбувався у царському літньому палаці.
Велика бенкетна заля аж блищала від золотом і сріблом розшитих мундирів, чужоземного вибагливого одягу та багато зодягненого жіноцтва. Попадалися серед гостей і церковні достойники. Найближчою з духовенства особою до царя був псковський архиєпископ Феофан Прокопович. Він же й виголосив заздоровицю в честь цареві, вихваляючи Петра як великого модернізатора Московщини. На грудях Прокоповича вигравав виложений самоцвітами хрест. У його розумних і хитрих очах годі було впізнати чи вихвалювання Петра у нього таки справді щире, чи тільки вдаване, лукаве. Але всі мовчки слухали довгу орацію Прокоповича, а коли він її закінчив, підносячи заздоровицю за царя, всі зірвалися з місць і бенкетна заля загриміла гучним «Слава імператорові Росії! Слава! Слава!»
На устах саксонського графа фон Гайдена блукала ледве замітна лукава усмішка і її вловив кмітливий Рубець, знайомий із графом іще з Астрахану. Граф випивав обережно й розмовляв здержано з царськими вельможами, котрі пили кріпко, бож інакше випивати їм не було можна у присутності царя. Траплялося, що підхмелений цар наливав горілку силоміць в уста такому вельможі, який пив мало на бенкеті. Ніхто з вельмож не знав, що підхмелений цар може вдіяти в часі бенкету.
Жінки виглядали залякані й наче без життя. Підпиті вельможі поводилися з жінками грубо й некультурно, що дуже вражало західних європейців. Цар полюбляв європейські танки й танцював із такою вервою, що жінкам аж дух запирало. Коли цар ішов у танок, усі вельможі мусіли танцювати. Старі сенатори дріботіли смішно ногами, швидко захекувалися й ледве переводили дух. Знаючи царську химерну вдачу, вони насилу дотягали танок і скоренько зникали опісля в бічних покоях, ховаючись від кмітливого царського ока. Правда, їм треба було час до часу показатися у бенкетній залі, бо хоч Петро випивав багато, проте не впивався до безтями і добре пам’ятав обличчя усіх учасників. Можна було за те, що не танцюєш обірвати потиличника, ляпаса або здорового штовхана під ребра. Не диво, що царські вельможі заздрили чужоземним послам і гостям, до яких цар Петро не мав розгону й вони не мусіли терпіти його грубих, а часто й диковинних витівок.
Протанцювавши польонез, цар обтер хустиною обличчя і покрокував живо до гурта духовників, котрі сиділи при столі, заставленому різними напоями.
— Об чім дискутують святіші отці? — підсівся до них цар, усе ще витираючи хустиною спотіле обличчя.
— Говоримо про великі зміни, які настали в нашій святій Церкві за володіння Вашого Величества, — мовив архиєпископ Серафим.
— Не все дається легко, владико, — зітхнув цар, беручи в руки чарку з вином. — Заскорузлі старовіри коять весь час багато лиха. В їхніх очах я антихрист і лютеранію заводжу в Росії. Вони обмежені людці і не можуть розуміти того, що все, що я роблю, чиню для добра Росії.
— Вони не доросли, щоб розуміти замисли Вашого Величества. Ті замисли зрозуміють майбутні історики, — встряв у розмову єпископ Никодим.