Полуботок хвилюється. Як можна лежати в ліжку, коли стільки в нього турботливих справ?
Та резолютна гетьманша ставить варту перед його покоями і стрункі сердюки не допускають нікого до гетьмана.
Крізь відчинене вікно вливаються до гетьманської одпочивальні пахощі квітів, золоте сонце вкидає пригорщами проміння, а легесенький вітерець ледь-ледь ворушить важкі шовкові занавіси біля вікон.
За вікнами ходить гоже літо і вмивається голубим небовиддям.
В одпочивальні тихо-тихо. Лише повагом цокотить голляндский, химерно прикрашений дзигар.
Тик… тик… тик…
Лежить гетьман і думу думає.
Час відмірює хвилини й години.
Тик… тик… тик…
По полудні хтось шкрябоче несміливо об двері.
— Хто там?! Увійди! — озивається гетьман.
До одпочивальні всувається гетьманський блазень Кароль. Мов мале хлопченя, стоїть карлик біля дверей.
— Чого тобі треба? Ходи ближче! — мовить гетьман, киваючи рукою блазневі.
— Чув-єм, що Ваша Милість хворі. Ой, ой… ой… літо гаряче, жнива йдуть, а Ваша Милість хворі. Що то буде, що то буде?!.
Кароль підходить і вмощується на краєчку ліжка в ногах гетьмана. Він уже старуватий. Його маленьке лице, що виглядає мов засушене яблуко, густо подзьобане віспою. Одягнений він у кумедний шовковий одяг, з-під якого виглядає біла сорочка з круживом. На ногах вигідні червоні півчеревики.
— Серце в мене болить, Каролю, — говорить тихо гетьман.
— Турбот у Вашої Милости багацько. Знаю… знаю… цар і Вельямінов… Вельямінов і цар… І Галаган, і Толстой, і ще дехто… знаю… знаю… доноси шлють на Вашу Милість…
— Це не вперше, Каролю… я звик уже до людської підлоти…
— Ой, яка ж вона велика, яка велика!..
— Може, велика, може, й ні. За Руїни куди страшніше було…
— Але не було Антихриста.
— Ти теж ту пісеньку співаєш. Це не Антихрист, Каролю. Він жорстокий, це правда, але своєю жорстокістю будує імперію.
— Велике діло та криваве. Боюся, що невільниками станемо в його царстві.
— Не бійся, Каролю. Петро не вічний. Доки я живу, не дам нашої отчизни на поталу…
— Дав би то Бог. Кріпися, гетьмане!.. Важкі часи грядуть… Ой, важкі! Не вір Петрові й не їдь до нього, бо не вернешся ніколи…
— Та що це ти завів? Я й не збираюся їхати до царя. Що це тобі приверзлося?!
— Ой, ні… ні… не приверзлося. Цар хоче твоєї гибелі. Чуєш не їдь! — зірвався нагло блазень з ліжка.
— Не їдь! — кричить він уже біля дверей своїм старечопискливим голосом і шмигає прожогом за двері.
— Що це на нього найшло? — дивується гетьман. — Наче щось віщує чортяка мала?..
Віщування гетьманського блазня Кароля таки сповнилося.
На третій день, коли гетьман усе ще лежав в ліжку, до нього навідався генеральний писар Савич і генеральний обозний Лизогуб. Лише глянувши на них, Полуботок зміркував, що трапилося якесь лихо. Обидва були бліді і схвильовані.
— А з вами що таке?!
Савич подав мовчки листа наказному гетьманові.
Гетьман почав уважно читати. Він аж підвівся з подушок, прочитавши, що цар вимагає, щоб наказний гетьман Павло Леонтієвич Полуботок, генеральний писар Савич і генеральний суддя Черниш явилися своїми собственними персонами в Петербурзі, а тим часом козацькі полки, котрі не є в поході, залишивши невеличкі залоги в городах, повинні вийти спішним маршем у степ і прилучитися там до військ Його Світлости князя Голіцина, бо є небезпека татарського нападу на південні землі Малоросії. А тому, що наказний гетьман повинен їхати в Петербург, государ велить, щоб козацькими полками командував миргородський полковник Данило Апостол.
Прочитавши царське письмо, Полуботок замислився. Виклик до Петербургу не ворожив нічого доброго. Ніякої небезпеки зі сторін татар немає. Принаймні про таку небезпеку нічого не було відомо в гетьманській військовій канцелярії. Коли б така небезпека була, то про неї гетьманська канцелярія знала б раніше, ніж Петербург. Виглядає, що Петро наготував якийсь новий підступ. Чим довше Полуботок передумував ту справу, тим ясніше бачив Петрові хитрощі. Не що інше, а цар хоче розправитися з ним і нелюбими йому Савичем і Чернишем. Щоб такий виклик не викликав замішання в козацьких полках, треба їх вивести в степ. Деякі полки є в поході, так що козаків набереться трохи більше як десять тисяч. Князь Голіцин має утричі більше війська й він зміг би перемогти легко козаків, якщо б дійшло до збройного зудару між козаками й москалями.
Сказав про це Савичеві й Лизогубові. Вони були згідні з ним у тому, що цар наготував їм пастку й що їм треба бути приготованими на все найгірше.