Він відвернувся од плаката, зробив кілька кроків убік і остовпів.
З елегантної лакованої полиці дивилося на нього скляними очима знайоме обличчя, квадратне, з русявою чуприною над бровами, з прикметним рубцем на правій щоці… Ротмістр Пудураш. Вогненосний герой, командир роти у Бригаді Мертвих-але-Незабутніх, який потопив одинадцять білих субмарин і загинув у нерівному бою. Його погруддя, увінчане букетом сухоцвіту, красувалося на кожному плацу, а голова його, висхла, з жовтою, мертвою шкірою, була чомусь тут. Гай позадкував. Так, це найсправжнісінька голова. А он іще голова — незнайоме гостре обличчя. І ще голова… І ще… Скільки їх тут?
— Маку! — сказав Гай. — Ти бачив?
— Так, — сказав Максим.
— Це голови! — сказав Гай. — Справжні голови…
— Подивись альбоми на столі, — сказав Максим.
Гай через силу відірвав погляд от моторошної колекції, повернувся і нерішуче підійшов до столу. Приймач щось горлав незнайомою мовою, лунала музика, тарахкотіли розряди, і знову хтось говорив — украдливо, оксамитовим, значущим голосом: «Знищення, повне й остаточне знищення…»
Гай наздогад узяв один з альбомів і відгорнув тверду, обклеєну шкірою обкладинку. Портрет. Дивне довгасте обличчя з пухнастими бакенбардами, що звисають зі щік на плечі, волосся над лобом поголене, ніс гачком, розріз ніздрів незвичний. Неприємне обличчя, неможливо уявити його собі усміхненим. Незнайомий мундир, якісь значки чи медалі у два ряди… Оце так тип… Певно, яке-небудь цабе. Гай перегорнув сторінку. Той самий тип у компанії з іншими типами на містку білої субмарини, знову похмурий, хоча інші вишкіряють зуби. На задньому плані, не в фокусі, — щось схоже на набережну, якісь незнайомі будівлі, невиразні силуети дивовижних дерев… Наступна сторінка. У Гая перехопило подих: палаючий «дракон» зі збитою набік баштою: з відчиненого люка звисає тіло легіонера-танкіста, і ще два тіла, одне на одному, збоку, а над ними, розчепіривши ноги, той самий тип з пістолетом в опущеній руці, у шапці, що скидається на артилерійську гільзу. Дим від «дракона» густий, чорний, а от місця знайомі — цей самий берег, піщаний пляж і дюни позаду… Гай увесь напружився, перегортаючи сторінку, і не даремно. Натовп мутантів, душ двадцять, усі голі, ціла купа виродків, стягнутих однією мотузкою. Кілька діловитих піратів у ковпаках, зі смолоскипами, а обіч знову цей тип — щось, схоже, наказує, витягнувши правицю, а ліва рука лежить на руків’ї кортика. До чого ж моторошні ці виродки, дивитися страшно… Проте далі пішло ще страшніше.
Та сама купа мутантів, але вже згоріла. Тип віддалеки нюхає квіточку, гомонить з іншим типом, повернувшись до трупів спиною…
Велетенське дерево в лісі, суспіль обвішане тілами. Висять хто за руки, хто за ноги, і вже не виродки — на одному картатий піджак виховуваного, на другому — чорна куртка легіонера.
Старий прив’язаний до стовпа. Обличчя викривлене, кричить, заплющивши очі. Тип тут і вродився — із заклопотаним виглядом перевіряє медичний шприц…
Відтак знову повішені, палаючі, згорілі мутанти, виховувані, легіонери, рибалки, селяни, чоловіки, жінки, старі, малеча… Панорамний знімок: лінія пляжу, на дюнах — чотири машини, усі горять, на передньому плані дві чорні фігурки зі здійнятими руками… Досить. Гай закрив і пожбурив альбом, посидів кілька секунд, потім із прокльоном поскидав усі альбоми на підлогу, підхопився й оббіг кругом столу.
— Це ти з ними хочеш домовлятися?! — загорлав він Максимові у спину. — Хочеш їх привести до нас?! Цього ката?! — Він підскочив до альбомів і копнув їх ногою.
Максим вимкнув приймач.
— Не шаленій, — сказав він. — Нічого я вже не хочу. І нема чого на мене гримати, якщо ви самі винні, проспали свій світ, масаракш, збидліли, як найпослідуща звірота! Що тепер з вами робити? — Він зненацька опинився біля Гая, схопив його за барки. — Що мені тепер робити з вами? — гаркнув він. — Що? Що? Не знаєш? Ну, говори!
Гай мовчки вертів шиєю, мляво відпихаючись. Максим відпустив його.
— Сам знаю, — сказав він похмуро. — Нікого не можна приводити. Кругом звірота… На них самих насилати треба… — Він підхопив з підлоги один з альбомів і почав рвучко гортати сторінки. — Який світ запоганили! — говорив він. — Який світ! Ти поглянь, який світ!..
Гай дивився йому поверх руки. В цьому альбомі не було ніяких страхіть, просто краєвиди різних місць, дивовижної краси і чіткості кольорові фотокартки — сині бухти, облямовані буйною зеленню, сліпучої білизни міста над морем, водоспад у гірській ущелині, якась чудова автострада і потік різноколірних авто на ній, і якісь старовинні палаци, і снігові вершини над хмарами, і хтось весело мчить сніговим схилом гори на лижах, і дівчата, сміючись, пустують у морському прибої.