— Так. Охорона?
— Ніякої. Це безглуздо.
— Стеження?
— Дуже обережне… А краще не треба. Не сполохайте його. Головне — щоб він не захотів залишити інститут… Масаракш, і в такий час я мушу їхати!.. Ну, тепер усе?
— Останнє запитання, вибачте, Мандрівче.
— Так?
— Хто він усе-таки? Навіщо він вам?
Мандрівець підвівся, підійшов до вікна і сказав, не озираючись:
— Я боюсь його, Фанку. Це дуже, дуже, дуже небезпечна людина.
Розділ сімнадцятий
За двісті кілометрів від хонтійського кордону, коли ешелон надовго застряв на запасній колії поблизу якоїсь невиразної, замизканої станції, новоспечений рядовий другого розряду Зеф домовився по-доброму з охоронцем, збігав до колонки за окропом і повернувся з портативним приймачем. Він повідомив, що на станції цілковитий бедлам, вантажаться одразу дві бригади, генерали пересварилися між собою, заґавилися, і він, Зеф, змішавшись із натовпом ординарців, денщиків, ад’ютантів, що вирує довкола них, поцупив цього приймача у одного з лакуз.
Теплушка зустріла це повідомлення соковитим схвальним іржанням. Усі сорок душ негайно скупчилися навколо Зефа. Тривалий час не могли влаштуватися, комусь дали по зубах, аби не штовхався, лаялися і скаржилися один на одного, поки Максим зрештою не гаркнув: «Цитьте, покидьки!» Тоді всі заспокоїлися. Зеф увімкнув приймач і заходився ловити усі станції підряд. Відразу з’ясувалися цікаві речі. По-перше, з’ясувалося, що війна ще не почалася. Ніяких кривавих битв не було. Хонтійська Бойова Ліга, пойнята жахом, горлала на весь світ про те, що ці бандити, ці узурпатори, ці так звані Вогненосні Творці скористалися мерзенною провокацією своїх найманців у особі так званої і горезвісної Хонтійської Унії Справедливості і тепер зосереджують свої сили на кордонах багатостраждальної Хонті. В свою чергу, Хонтійська Унія лаяла, аж гай гудів, Хонтійську Лігу, цих платних агентів Вогненосних Творців, і докладно’ розповідала, як хтось переважаючими силами витіснив чиїсь виснажені попередніми боями підрозділи через кордон і не дає їм можливості повернутися назад, саме ця обставина і стала для так званих Вогненосних Творців приводом до варварського вторгнення, що його слід чекати з хвилини на хвилину. І Ліга, і Унія при цьому в однакових виразах туманно натякали на якісь атомні пастки, готові до зустрічі підступного ворога.
Крім того, Зеф спіймав якісь передачі на мовах, відомих лише йому, і повідомив, що князівство Ондол, виявляється, ще існує і, більше того, продовжує вчиняти розбійницькі напади на острів Хоззалг. (Жодна людина у вагоні, крім Зефа, ніколи раніше не чула ні про це князівство, ні про такий острів.) Проте головним чином ефір був сповнений неуявленної лайки між командирами частин і з’єднань, які силкувалися пробитися до Головного Плацдарму по двох розхитаних залізничних ниточках.
Кримінальники вважали, що головне — перейти кордон, а там кожен буде сам собі господар і кожне захоплене місто віддаватимуть на три дні. Політичні дивилися на становище більш похмуро, не чекали від майбутнього ніякого добра і прямо виголошували, що їх посилають на забій, висаджувати собою в повітря атомні міни, жоден з них живим не залишиться, отож добре було б дістатися до фронту і там де-небудь залягти, щоб не знайшли. Позиції сперечальників були настільки протилежні, що справжньої розмови не вийшло, і диспут невдовзі перетворився в одноманітну лайку на адресу паршивих тиловиків, які другу добу не дають жерти і вже, напевне, встигли розкрасти увесь шнапс. Про цей предмет штрафники готові були теревенити цілісіньку ніч, отож Максим і Зеф вибралися з натовпу і полізли на нари, криво збиті з необструганих дощок.
Зеф був голодний і злий, він налаштувався було спати, але Максим йому не дав. «Спатимеш потім, — суворо сказав він. — Завтра, можливо, будемо на фронті, а досі ні про що толком не домовилися…» Зеф пробурчав, що домовлятися нема про що, що завтра буде видніше, що Максим сам не сліпий і повинен бачити, в якій вони опинилися трясовині, що з цими людцями каші не звариш. Максим заперечив, що мова поки що не про кашу. Досі незрозуміло, навіщо ця війна, кому вона потрібна, і нехай Зеф буде ласкавий не спати, коли з ним розмовляють, а поділиться своїми міркуваннями.