Вони помовчали. Затим Максим сказав:
— Ти певен, що ми вчинили правильно? Що наше місце тут?
— Наказ штабу, — пробурчав Зеф.
— Наказ наказом, — заперечив Максим, — проте у нас також є голови на плечах. Може, правильніше було б дременути разом з Вепром. Може, у столиці ми були б корисніші.
— Можливо, — сказав Зеф. — А можливо, й ні. Вепр розраховує на атомні бомбардування… Багато які башти будуть зруйновані, утворяться вільні райони… А якщо бомбардувань не буде? Ніхто нічого не знає, Маку. Я дуже добре уявляю собі, який розгардіяш панує зараз у штабі… — Він замислився, погладжуючи бороду. — От Вепр торочив нам про бомбардування, але, як на мене, він не для цього гайнув у столицю. Я його знаю, він до цих вождистів давно добувається… Отож цілком можливо, що і в нас у штабі голови полетять…
— Отже, у штабі також бедлам, — спроквола мовив Максим. — Також не готові…
— Як вони можуть бути готові? — заперечив Зеф. — Одні мріють знищити башти, інші — зберегти башти… Підпілля — це тобі не політична партія, це вінегрет, салат з озерними грибками…
— Авжеж, салат… — повторив Максим. — Сумно. Я сподівався, що підпілля усе-таки має намір якось використати війну… труднощі, можливу революційну ситуацію…
— Підпілля ні дідька не знає, — похмуро сказав Зеф. — Звідкіля ми знаємо, що це таке — війна з випромінювачами за спиною?
— Гріш вам ціна, — сказав Максим, не стримавшись. Зеф негайно скипів.
— Ну, ти! — гаркнув він. — Обережніше! Хто ти такий, щоб визначати нам ціну? Звідкіля ти взявся, масаракш, що вимагаєш від нас того і цього? Бойове завдання тобі? Будь ласка. Все побачити, вижити, повернутися, доповісти. Тобі видається занадто легким? Чудово! Тим краще для нас… І годі. Відчепись од мене, масаракш. Я хочу спати.
Він демонстративно повернувся до Максима спиною і раптом загорлав гравцям у кості:
— Ей, там, гробарі! Спати! Гайда по нарах! Та хутчій, а то дістанете на горіхи!..
Максим ліг горілиць, заклав руки за голову і почав дивитися у низьку вагонну стелю. По стелі щось повзало. Тихо й злостиво перегиркувалися, вкладаючись спати, гробарі. Сусіда по ліву руку стогнав і повискував уві сні, — він був приречений і спав, можливо, востаннє в житті. І всі вони довкруг, усі, хто схропував, сопів, крутився, спали, мабуть, востаннє в житті. Світ був тьмяно-жовтий, задушливий, безнадійний. Стукотіли колеса, лементував паротяг, несло горілим у маленьке заґратоване віконечко…
«Усе струхлявіло тут, — думав Максим. — Жодної живої людини, жодного світлого розуму. І знову я пошився в дурні, бо понадіявся на когось або на щось. Ні на що тут не можна надіятися. Ні на кого тут не можна розраховувати. Лише на самого себе. А що я один? Хай там як є, а історію я знаю. Людина одна ні на що не здатна… Можливо, Чаклун має рацію? Може, не втручатися? Спокійно і холодно, з висоти свого знання невідворотного майбутнього, споглядати, як кипить, вариться, плавиться сировина, як встають і падають наївні, незграбні, невмілі борці, стежити, як час виковує з них булат і занурює цей булат для загартування у потоки кривавого бруду, як сиплеться трупами окалина… Ні, не вмію. Навіть мислити такими категоріями неприємно… Страшна, одначе, річ — усталена рівновага сил. Але ж Чаклун сказав, що я — також сила. І є конкретний ворог, отже, є точка прикладання для сили… Рішать мене тут, — подумав він раптом. — Обов’язково. Але не завтра! — суворо сказав сам до себе. — Це станеться, коли я виявлю себе як сила, не раніше. Та й то — подивимося… Центр, — подумав він. — Центр. От що слід шукати, от на що потрібно спрямувати організацію. І я їх спрямую. Вони у мене заходяться коло справи… Ти у мене матимеш конкретну справу, приятелю. Ич, як хропе. Хропи, хропи, завтра я тебе витягну… Гаразд, треба спати. І коли вже мені вдасться поспати по-людськи? У великій просторій кімнаті, на свіжих простирадлах… Що у них тут за звичай — спати безліч разів на одному й тому ж простирадлі?.. Атож, на свіжих простирадлах, а перед сном почитати гарну книжку, відтак прибрати стіну до саду, вимкнути світло і заснути… А вранці поснідати з батьком і розповісти йому про цей вагон… Матері про це, звісна річ, розповідати не можна… Мамо, ти май на увазі, я живий, усе гаразд, і завтра зі мною нічого не скоїться… А потяг рухається без упину, певно, хтось десь допетрав, що без нас війни не почати… Як там Гай у своєму капральському вагоні? Дико йому, напевне, зараз: там у них ентузіазм… Про Раду я давно не думав. Дай-но я подумаю про Раду… Ні. Не час… Гаразд, Максиме, друже, бідолашне гарматне м’ясо, спи». Він наказав собі і вмить заснув.