Уві сні він бачив сонце, місяць, зірки. Усе відразу, такий був дивний сон.
Спати випало недовго. Потяг зупинився, зі скреготом відкотилися важкі двері, і гучний голос гаркнув: «Четверта рото! Вилізай!» Була п’ята година ранку, розвиднялося, стояв туман, і мрячив дрібний дощик. Штрафники, конвульсивно позіхаючи, тіпаючись від остуди, мляво полізли з вагона. Капрали як тут вродилися, злісно і нетерпеливо хапали за ноги, стягували на землю, особливо флегматичних нагороджували потиличниками, горлали: «Розбирайся по екіпажах! До строю!.. Куди прешся, бидло? З якого взводу?.. Ти, пикастий, тобі скільки разів повторювати?.. Куди полізли? Ану, хутко, хутко, хутко!.. Розбирайтесь!» Сяк-так розібралися по екіпажах, вишикувалися перед вагонами. Якийсь горопашний, заплутавшись у тумані, бігав, розшукував свій взвод — на нього гримали зусебіч. Похмурий зі сну Зеф, борода сторчма, хрипів понуро й виразно: «Давайте, давайте, шикуйте, ми вам сьогодні навоюємо…» Капрал, який пробігав мимо, на ходу дав йому у вухо. Максим негайно виставив ногу — капрал беркицьнувся у багно. Екіпажі вдоволено загиготіли. «Бригадо, стр-р-рунко!» — загорлав хтось невидимий. Заволали, надриваючись, командири батальйонів, підхопили командири рот, забігали командири взводів. Ніхто «струнко» не став, бліцтрегери горбилися, сховавши руки у кишенях, пританцьовували на місці, щасливчики багатії курили не криючись, в рядах точилися балачки, що жерти, з усього видно, знову не дадуть, і котись вони якнайдалі з такою війною. «Бригадо, ві-і-іль-но-о! — загорлав Зеф гучним голосом. — Р-розійдись! Обсмикатися!» Екіпажі залюбки розійшлися було, проте знову заметушилися капрали, і раптом уздовж вагонів побігли, розтягуючись в рідкувату шерегу, легіонери в лискучих чорних плащах, з автоматами напоготів. І слідом за ними вздовж вагонів насувалася настрашена тиша: екіпажі сквапливо шикувалися, підрівнювались, дехто з бліцтрегерів за давньою звичкою заклав руки за голову і розчепірив ноги.
Залізний голос із туману сказав негучно, проте дуже чутно: «Якщо хто-небудь із мерзотників роззявить пащеку, накажу стріляти». Усі завмерли. Нудотно спливали хвилини, заповнені чеканням. Туман потроху розсіювався, відкриваючи непоказну станційну будівлю, мокрі рейки, телеграфні стовпи. Праворуч, перед фронтом бригади, виявилася темна купка людей. Звідти долинали негучні голоси, хтось роздратовано гаркнув: «Виконуйте наказ!»
Максим скосив око назад — позаду нерухомо стояли легіонери, зиркали з-під відлог з підозрою і ненавистю.
Від гурту людей відокремилася лантухувата постать у маскувальному комбінезоні. Це був командир бригади екс-полковник Аніпсу, розжалуваний і ув’язнений за торгівлю казенним пальним на чорному ринку.
Похитавши перед собою ціпком і сіпнувши головою, він почав промову:
— Солдати!.. Я не помилився, я звертаюсь до вас як до солдатів, хоча всі ми — і я в тому числі — поки що звичайнісінькі покидьки суспільства… Будьте вдячні, що вам дозволяють нині стати до бою. За кілька годин майже усі ви здохнете, і це буде добре, одначе ті з вас, хто вціліє, заживуть, як у бога за пазухою. Солдатська пайка, шнапс і таке інше… Зараз ми вирушимо на позиції, і ви сядете у машини. Справжня дурниця — пройти на гусеницях півтори сотні кілометрів… Танкісти з вас, як з пляшки молоток, самі знаєте, але зате все, до чого добудетесь — ваше. Це я вам кажу, ваш бойовий товариш Аніпсу. Дороги назад немає, зате є дорога вперед. Хто позадкує— спалю на місці. Це особливо стосується водіїв… Запитань немає. Бр-р-ри-гадо! Напра-во! Вперед… Зімкнись! Лобуряки, стоноги! Зімкнутися наказано! Капрали, масаракш! Куди дивитеся?.. Череда. Розібратися по чотири… Капрали, розберіть цих свиней по чотири! Масаракш…
За допомогою легіонерів капралам вдалося вишикувати бригаду в колони по чотири, після чого знову пролунала команда «струнко». Максим опинився зовсім поруч з командиром бригади. Екс-полковник був п’яний як чіп. Він стояв похитуючись, зіпершись на ціпок, раз по раз струшував головою і потирав долонею люту сизу пику. Командири батальйонів, також п’яні як ніч, трималися у нього за спиною — один безглуздо хихотів, другий з тупою наполегливістю намагався припалити сигарету, а третій повсякчас хапався за кобуру і обмацував ряди налитими очима. У рядах заздрісно принюхувалися, чулося улесливо-схвальне бурчання. «Давайте, давайте… — мурмотів Зеф. — Ми вам навоюємо…» Максим роздратовано штурхнув його ліктем.