Перетнули лісок, і відразу долинули злитий гомін гучномовців, тріскотнява вихлопів, роздратовані крики. Попереду, на положистому трав’янистому схилі, що здіймався до півночі, стояли у три ряди танки. Поміж них тинялися люди, сотався сизий дим.
— А от і наші труни! — весело і голосно проказав хтось попереду.
— Ти поглянь, що вони нам дають, — сказав Гай. — Передвоєнні машини, непотріб імперський, консервні банки… Послухай, Маку, ми що ж, так і здохнемо тут? Адже це смерть неминуча…
— Скільки до кордону? — спитав Максим. — І що там взагалі — за гребенем?
— Там рівнина, — відповів Гай. — Як стіл. Кордон кілометра за три, відтак починаються пагорби, вони тягнуться аж до…
— Ріки немає?
— Ні.
— Балки?
— Н-ні… Не пам’ятаю. А що? Максим ухопив його руку, міцно стис.
— Не падай духом, хлопчику, — сказав він. — Усе буде гаразд.
Гай з розпачливою надією дивився на нього знизу вгору. Очі у нього запали, вилиці обтягло.
— Правда? — сказав він. — Бо я жодного виходу не бачу. Зброю одібрали, у танках замість снарядів болванки, кулеметів немає. Попереду смерть, позаду смерть.
— Ага! — зловтішно проказав Зеф, длубаючись у зубах. — Замочив штанці? Це тобі не каторжникам зуби рахувати…
Колона втягнулася у проміжок між рядами танків і зупинилася. Розмовляти стало важко. Просто на траві були встановлені розтруби гучномовців, оксамитовий магнітофонний бас повідомляв: «Там, за гребенем виярка, підступний ворог. Тільки вперед. Важелі на себе — і вперед. На ворога. Вперед… Там, за гребенем виярка, підступний ворог… Важелі на себе — і вперед…» Відтак голос урвався на півслові, і заходився горлати полковник. Він стояв на радіаторі свого всюдихода, батальйонні тримали його за ноги.
— Солдати! — горлав полковник. — Досить базікати! Всі по машинах! Головним чином водії, бо на решту мені наплювати. Але кожного, хто залишиться… — Він видобув свій пістолет і показав усім. — Зрозуміло, бовдури? Панове ротні, розвести екіпажі по танках!..
Зчинилася штовханина. Полковник, хитаючись на радіаторі, як жердина, продовжував щось вигукувати, але його не стало чути, бо гучномовці знову заходилися торочити, що попереду ворог і тому — важелі на себе. Усі бліцтрегери кинулися до третього ряду танків. Спалахнула бійка, у повітрі замелькали підковані черевики. Величезний сірий натовп повільно комашився довкола танків заднього ряду. Деякі танки почали рухатися, з них сипалися люди. Полковник геть посинів від напруги і зрештою заходився стріляти поверх голів. З лісу чорним ланцюгом бігли легіонери.
— Ходімо, — сказав Максим, міцно взяв Гая і Зефа за плечі і бігцем повів до крайньої машини в першому ряду — похмурої, плямистої, з безвадно опущеним гарматним стволом.
— Зачекай… — розгублено белькотів Гай, озираючись. — Ми ж четверта рота, ми ж он там, ми ж у другому ряду…
— Іди, іди, — сердито сказав Максим. — Може, ти ще і взводом покомандувати хочеш?
— Солдатська кісточка, — сказав Зеф. — Вгамуйсь, матусю…
Хтось ззаду схопив Максима за пасок. Максим, не обертаючись, спробував звільнитися — не вдалося. Він озирнувся. Позаду, ухопившись чіпко однією рукою, а другою обтираючи закривавлений ніс, плентався четвертий член екіпажу, водій, кримінальник на прізвисько Гачок.
— Ага, — сказав Максим. — Я й забув про тебе. Давай, давай, не відставай…
Він із невдоволенням відзначив про себе, що у метушні забув про цю людину, якій згідно з планом відводилася неабияка роль. Нараз вдарили жандармські автомати, по броні з нявкітливим вищанням застрибали кулі, довелося пригнутися і бігти прожогом. За крайнім танком Максим зупинився.
— Слухай мою команду, — сказав він. — Гачок, заводь. Зеф, у башту! Гаю, перевір нижні люки… Та ретельно перевір, голову зніму!
Він рушив кругом танка, оглядаючи траки. Навкруги стріляли, горлали, монотонно бубоніли репродуктори, проте він дав собі слово не відволікатися і не відволікався, лише відзначив подумки: репродуктори — Гай — не забути. Траки були у пристойному стані, але ведучі колеса викликали побоювання. «Нічого, згодиться, мені на ньому не довго їздити…» З-під танка спритно виповз Гай, уже брудний, з обдертими руками.