— Приіржавіли люки! — прокричав він. — Я їх не зачинив, нехай будуть розчинені, правильно?
«Там, за гребенем виярка, підступний ворог! — повідомляв магнітофонний голос. — Тільки вперед. Тільки вперед. Важелі на себе…»
Максим ухопив Гая за комір і притягнув до себе.
— Ти мене любиш? — сказав він, втупившись у розширені очі. — Віриш мені?
— Так! — видихнув Гай.
— Тільки мене слухай. Більше нікого не слухай. Усе інше — брехня. Я твій друг, тільки я, більш ніхто. Запам’ятовуй. Я наказую: запам’ятовуй.
Очманілий Гай швидко-швидко кивав, нечутно повторюючи:
— Так, так. Так. Тільки ти. Більше ніхто…
— Маку! — загорлав хтось у самісіньке вухо.
Максим обернувся. Перед ним стояв той дивно знайомий цивільний у довгому плащі, але вже без капелюха. Масаракш… Квадратне облуплене обличчя, червоні набряклі очі… Це ж Фанк! На щоці кривава подряпина, губа розбита…
— Масаракш! — горлав Фанк, намагаючись перекричати шум. — Оглухли ви, чи що? Впізнаєте мене?
— Фанк! — сказав Максим. — Звідкіля ви тут? Фанк обтер з губи кров.
— Ходімо! — прокричав він. — Швидше!
— Куди?
— До дідька звідсіля! Ходімо!
Він ухопив Максима за комбінезон і потягнув. Максим відштовхнув його руку.
— Нас уб’ють! — крикнув він. — Легіонери!
Фанк захитав головою.
— Ходімо! У мене на вас перепустка! — І, завваживши, що Максим не рухається: — Я шукаю вас по всій країні! Ледве знайшов! Ходімо негайно!
— Я не сам! — крикнув Максим.
— Не розумію!
— Я не сам! — гаркнув Максим. — Нас троє! Сам я не піду!
— Дурниці! Не меліть казна-що! Що за ідіотське благородство? Жити набридло? — Фанк захлинувся криком, схопився за горло і зайшовся кашлем.
Максим роззирнувся. Блідий Гай з тремтячими губами дивився на нього, тримав його за рукав — ясна річ, усе чув.
У сусідній танк двоє легіонерів заганяли прикладами бліцтрегера. Той хвицався.
— Один пропуск! — прогорлав Фанк зірваним голосом. — Один! — він показав палець.
Максим захитав головою.
— Нас троє! — Він показав три пальці. — Я нікуди без них не піду!
З бічного люка вистромилося віником руде бородище Зефа. Фанк облизав губи. Він був розгублений.
— Хто ви такий? — крикнув Максим. — Навіщо я вам потрібен?
Фанк мигцем глянув на нього і зиркнув на Гая.
— Цей з вами? — крикнув він.
— Так! І цей також!
Очі у Фанка зробилися дикі. Він шаснув рукою під плащ, витягнув пістолет і спрямував ствол на Гая. Максим щосили вдарив його по руці знизу вгору, і пістолет злетів високо у повітря. Максим, сам іще до кінця не збагнувши, що сталося, задумливо провів його поглядом. Фанк зігнувся, сунув ушкоджену руку під пахву. Гай коротко і точно, як на заняттях, вдарив його по шиї, і він повалився ницьма. Поруч зненацька вродилися легіонери, ощирені, спітнілі від роботи, змарнілі від люті.
— В машину! — гаркнув Максим Гаю, нахилився і підхопив Фанка під пахви.
Фанк був тілистий і ледве проліз у люк. Максим пірнув слідом, отримав на прощання удар прикладом по задній частині. У танку було темно і холодно, як у склепі, густо смерділо соляркою. Зеф відтягнув Фанка од люка і поклав на підлогу.
— Хто такий? — гаркнув він.
Максим не встиг відповісти. Гачок, який довго і невдало мучив стартер, нарешті завів машину. Все навколо задригоніло і загримкотіло. Максим махнув рукою, протиснувся у башту і висунувся назовні. Поміж танків уже не було нікого, крім легіонерів. Усі двигуни працювали, лунав пекельний гуркіт, густа задушлива хмара вихлопів оповивала схил. Деякі танки рухалися, де-не-де з башт стирчали голови: бліцтрегер із сусідньої машини подавав Максимові якісь знаки, кривив розпухлу, у синцях пику. Раптом він щез: двигуни ревонули з подвоєною силою, і всі танки з брязкотом і деренчанням одночасно рвонулися вперед і вгору по схилу.
Максим відчув, що його вхопили упоперек тулуба і тягнуть униз. Він нахилився і завважив вирячені, як у цілковитого ідіота, очі Гая. Як тоді, у бомбовозі, Гай хапав Максима руками, безперервно мурмотів щось, обличчя його зробилося бридким, не було у ньому вже ні хлоп’яцтва, ні наївної мужності — суцільна недоумкуватість і готовність стати вбивцею. «Почалося, — подумав Максим, з огидою відштовхуючи бідолашного хлопця. — Почалось, почалось… Увімкнули випромінювачі, почалось…»
Танк, здригаючись, видряпувався на гребінь, грудки землі летіли з-під гусениць. Позаду нічого вже не було видно за сизим димом, а попереду зненацька відкрилася сіра глиниста рівнина, і забовваніли віддалеки пласкі пагорби на хонтійському боці, і танкова лавина, не стишуючи ходу, посунула туди. Рядів уже не було, усі машини мчали наввипередки, черкаючи одна другу, безглуздо повертаючи баштами… У одного танка на повному ходу злетіла гусениця: він дзиґою закрутився на місці, перекинувся: друга гусениця зіскочила і важкою блискучою змією шугонула в небо: ведучі колеса продовжували шалено крутитися, а з нижніх люків вискочили двоє в сірому, зістрибнули на землю і, розмахуючи руками, побігли вперед, вперед, тільки вперед, на підступного ворога… Зблиснув вогонь, крізь брязкіт і ревіння дзвінким тріском прорвався гарматний постріл, і відразу всі танки заходилися бахкати, довгі червоні язики вилітали з гармат, танки присідали, підстрибували, огорталися густим чорним димом нечистого пороху, і за хвилину все заволокло чорно-жовтою хмарою, а Максим усе дивився, безсилий відвести очі од цього величного у своїй злочинній недоладності видовиська, терпляче віддираючи од себе чіпкі руки Гая, який тягнув, кликав, благав, жадав заслонити своїми грудьми від усіх небезпек… Люди, заводні ляльки, звірі… Люди.