Прокурор випростався в кріслі.
«І ось ще те, що потрібно. Повідомлення про спосіб життя. Багато працює — і в лабораторії, і вдома, — тужить, як і досі, за тією дівчиною, Радою Гаал, займається спортом, майже ні з ким не дружить, не курить, майже не п’є, в їжі дуже поміркований. З іншого боку, виявляє очевидну схильність до розкоші в побуті й знає собі ціну: належне за штатом авто прийняв без будь-яких заперечень, висловивши невдоволення його малою потужністю і потворністю; невдоволений також квартирою — вважає її занадто тісною і позбавленою елементарних вигод; помешкання своє прикрасив оригінальними картинами та антикварними мистецькими виробами, витративши на них майже весь аванс… І так далі. Гарний матеріал, дуже гарний матеріал… А до речі, скільки грошей у його розпорядженні? Та-ак, керівник теми в лабораторії хімічного синтезу… Непогано його прилаштували. І ще більше, мабуть, наобіцяли. Хотів би я знати, як йому пояснили, навіщо він знадобився Мандрівцю. Це знає Фанк, гладка свиня, але він не скаже, швидше здохне… Ах, якби в котрийсь спосіб витягти з нього все, що він знає! З якою насолодою я потім його рішив би… Скільки він крові мені попсував, тварюка… І Раду цю він у мене викрав, а як би вона мені зараз у пригоді стала — Рада… Яка це зброя, коли маєш справу з чистим, чесним, мужнім Маком!.. Втім, зараз це, мабуть, не так уже й погано… Не я тримаю під замком твою кохану, Маку, це все Мандрівець, це все його інтриги, цього шантажиста…»
Прокурор здригнувся: жовтий телефон тихенько дзеленькнув. Тільки дзеленькнув, і більш нічого. Тихенько, навіть мелодійно. Ожив на долю секунди і знову завмер, ніби нагадав про себе… Прокурор, не відриваючи від нього очей, провів по лобі тремтячими пальцями. Ні, помилка… Звісно, помилка. Мало що, телефон — апарат складний, іскра там яка-небудь проскочила… Він обтер пальці об халат. І тої ж миті телефон вдарив. Як постріл упритул… Як ніж по горлу… Як падіння з даху на асфальт… Прокурор узяв навушник. Він не хотів брати навушник, він навіть не знав, що бере навушник, він навіть уявив собі, нібито не бере навушник, а швиденько навшпиньки біжить у спальню, вдягається, викочує машину з гаража, і на граничній швидкості мчить… Куди?
— Державний прокурор, — зронив він хрипко й прокашлявся.
— Розумако? Це Канцлер говорить.
Ось… Ось воно… Зараз: «Ждемо тебе за годинку…»
— Я впізнав, — сказав він безсило. — Здрастуй, Канцлере.
— Зведення читав?
— Ні.
«Та невже? Ну приїзди, ми тобі зараз самі прочитаємо…»
— Все, — сказав Канцлер. — Прокаляли війну.
Прокуророві дух сперло. Слід було щось сказати. Слід було терміново щось сказати, найкраще — пожартувати. Витончено пожартувати… «Боже, допоможи мені витончено пожартувати!..»
— Мовчиш? А що я тобі казав? Не лізь у цю кашу, цивільних тримайся, а не військових. Ех ти, Розумако…
— Ти — Канцлер, — вичавив із себе прокурор. — Усі ми — твої діти. Адже діти вічно не слухаються батьків…
Канцлер захихотів.
— Діти… — мовив він. — А де це сказано: «Якщо чадо твоє ослухається тебе…» Як там далі, не пам’ятаєш, Розумако?
Боже мій, боже мій! «Згладь його зі світу». Він так і сказав тоді: «Згладь його зі світу», і Мандрівець узяв зі столу важкий чорний пістолет, спроквола звів його і двічі вистрелив, і чадо обхопило руками продірявлену лисину і впало на килим…
— Памороки забило? — сказав Канцлер. — Ех ти, Розумако… Що збираєшся робити, Розумако?