— Н-нумо… — сказав прокурор, плямкаючи шматочком цукру. — Що тут у тебе?.. «Акт перевірного обстеження»… Н-ну… Лабораторія інтерференції… Лабораторія спектральних досліджень… Лабораторія інтегрального випромінювання… Нічого не второпаю, сам чорт спотикнеться! Як ти у всьому цьому розбираєшся?
— А я… гм… Я, знаєш, також не розбираюсь, адже я за фахом… гм… адміністратор… моя справа… це… загальне керівництво.
Пуголовок ховав очі, покусував губи, рвучко куйовдив волосся, і вже було цілком зрозуміло, що ніякий він не адміністратор, а хонтійський шпигун з вищою спеціальною освітою. Але ж і проява!..
Прокурор знову звернувся до акта. Він зробив глибокодумне зауваження про перевитрату коштів, що її припустилася група підсилення потужності; спитав, хто такий Зон Баруту, чи не родич він Мору Баруту, знаменитого письменника-пропагандиста; закинув докір з приводу безлінзового рефрактометра, який влетів у шалені гроші, але й дотепер не пущений, і підвів риску по роботі сектора досліджень і вдосконалення випромінювання, виголосивши, що посутніх зрушень він не спостерігає («І слава богу», — подумки додав він) і що цю його думку слід обов’язково вписати до чистовика акта.
Частину акта, що торкалася праць сектора захисту од випромінювання, він проглянув ще недбаліше.
— Тупцюєте на місці, — виголосив він. — 3 фізичного захисту взагалі нічого не досягли, з фізіологічного — й того немає… Фізіологічний захист — це взагалі не те, що нам потрібно: з якого лиха я дам себе шматувати, ще ідіотом зробите… А от хіміки молодці — ще хвилину виграли. Торік хвилину та позаторік півтори… Що ж це виходить? Отже, тепер я можу прийняти пігулку і замість тридцяти хвилин страждатиму двадцять дві… Що ж, непогано. Майже тридцять відсотків… Запиши-но мою думку: прискорити темпи роботи з фізичного захисту, заохотити працівників відділу хімічного захисту. Все. — Він перекинув папірці Пуголовку. — Накажи це надрукувати начисто… і мою думку. А зараз, про людське око, проведи-но мене… ну, скажімо… е-е… У фізиків я минулого разу був. Проведи-но ти мене до хіміків, гляну, як там у них…
Пуголовок підхопився й знову застукотів по кнопках, а прокурор звівся на рівні з виглядом надзвичайної втоми.
У супроводі Пуголовка та денного референта він неквапливо рушив лабораторіями відділу хімічного захисту, ввічливо усміхаючись людям з одним шевроном на рукаві халата, поплескуючи іноді по плечу безшевронних, пристоюючи біля двошевронних, щоб потиснути руку, розуміюче покивати головою і поцікавитися, чи немає претензій.
Претензій не було. Усі наче працювали або вдавали, що працюють, — у них не второпаєш. Миготіли якісь лампочки на якихось приладах, варилися якісь рідини в якихось посудинах, пахло якоюсь гидотою, де-не-де мучили тварин. Було у них тут чисто, світло, просторо; люди здавалися ситими і спокійними, ентузіазму не виявляли, з інспектором трималися цілком коректно, але без будь-якої теплоти і, то вже напевне, без належної запопадливості.
І в багатьох кімнатах — нехай то був кабінет чи лабораторія — висів портрет Мандрівця: над робочим столом, поряд з таблицями і графіками, у простінку між вікнами, над дверима; іноді портрет лежав під склом на столі. Це були фотокартки, малюнки олівцем або вугіллям; один портрет був навіть написаний олійною фарбою. Тут можна було побачити Мандрівця, який грається з м’ячем; Мандрівця, який читає лекцію; Мандрівця, який гризе яблуко; Мандрівця суворого, замисленого, втомленого, розлюченого і навіть Мандрівця, який регочеться на всю губу. Ці сучі діти навіть малювали на нього шаржі й чіпляли їх на найвидніших місцях… Прокурор уявив, як він заходить до кабінету молодшого радника юстиції Фильтика і знаходить там карикатуру на самого себе. Масаракш, це було неймовірно, неможливо!
Він усміхався, поплескував, тиснув руки, а сам весь час думав, що от він уже вдруге тут з минулого року і все нібито по-старому, однак раніше він якось не звертав на це уваги!.. А тепер от звернув. Чому лише тепер?.. А, ось чому! Що таке був для мене Мандрівець рік чи два тому? Формально — один з нас, фактично — кабінетна фігура, яка не має ні впливу на політику, ні свого місця в політиці, ні своїх цілей у політиці. Але відтоді він устиг чимало. Загальнодержавного масштабу операція по вилученню іноземних шпигунів — це його акція. Прокурор сам вів ці процеси і був тоді приголомшений, збагнувши, що має справу не з типовими липовими шпигунами-виродками, а зі справжніми закоренілими розвідниками, закинутими Острівною Імперією для збирання наукової та економічної інформації. Мандрівець виловив їх усіх, усіх без винятку, і відтоді зробився постійним шефом особливої контррозвідки.