Сьогодні, утім, розмова зайшла про інше. Рада, яка, масаракш, усе-таки все чула у себе за ширмою, запитала раптом дядька, чим виродки відрізняються од звичайних людей. Гай грізно блимнув на Мака і запропонував Раді не псувати рідним і близьким апетит, а читати краще літературу. Проте дядечко повідомив, що ця література написана для найдурніших з дурнів; що у Департаменті громадської освіти вважають, нібито усі такі ж невігласи, як вони самі; що питання про виродків зовсім не таке просте і зовсім не таке дріб’язкове, як його намагаються зобразити для створення певної громадської думки, і що або ми будемо тут як культурні люди, або як наші хвацькі, проте — на жаль! — малоосвічені офіцери в казармах. Мак запропонував для різноманітності побути як культурні люди. Дядечко вихилив ще чарку і почав викладати відому нині в наукових колах теорію про те, що виродки є не що інше, як новий біологічний вид, який з’явився на обличчі Світу внаслідок радіоактивного опромінення.
— Виродки безсумнівно небезпечні, — говорив дядечко, звівши догори палець. — Але вони значно небезпечніші, аніж ти думаєш, Гаю. Вони борються за місце в цьому світі, за існування свого виду, і ця боротьба не залежить ні від яких соціальних умов, а скінчиться вона лише тоді, коли зійде з арени біологічної історії або остання людина, або останній виродок-мутант. Хонтійське золото — нісенітниця! — горлав розшалілий професор. — Диверсії проти системи ПБЗ — дурниця! Дивіться за Блакитну Змію, панове! За Блакинту Змію! Ось звідки насувається справжня небезпека. Ось звідки, розмножившись, вирушать колони людиноподібних страховиськ, щоб розчавити нас і обернути на ніщо! Ти сліпак, Гаю. І командири твої сліпаки! Врятувати цивілізацію! Не один якийсь народ, не просто матерів і дітей наших, а все людство гамузом!..
Гай розізлився і сказав, що долі людства його хвилюють мало. Він у цю кабінетну маячню не вірить. І коли б йому сказали, що є можливість нацькувати диких виродків на Хонті, обминувши нашу країну, він би цьому все життя присвятив. Професор знов ніби здурів і знов обізвав його сліпим сліпаком. Він сказав, що Вогненосні Творці — достеменні страдники: їм доводиться вести воістину нерівну боротьбу, якщо вони мають лише таких жалюгідних, сліпих виконавців, як Гай. Гай вирішив з ним не сперечатися. Дядечко нічого не тямив у політиці і сам був певною мірою викопною твариною. Мак спробував утрутитися і почав розповідати про однорукого виродка, одначе Гай цим намірам розголосити службову таємницю поклав край і загадав Раді другу страву. Макові ж він наказав увімкнути телевізор.
— Занадто багато розмов сьогодні, — сказав він. — Дайте трохи відпочити солдатові, який прибув у звільнення…
Проте уява його була збуджена, по телевізору показували щось безглузде, і Гай, не втримавшись, заходився розповідати про диких виродків. Він про них дещо знав — слава богу, три роки воював з ними, а не відсиджувався в тилуг як деякі філософи… Рада образилася за старого і обізвала Гая хвальком, але дядечко і Мак чомусь стали на його бік і почали просити, щоб він розповідав далі. Гай виголосив, що не вимовить більше жодного слова. По-перше, він справді був трохи ображений, а по-друге, покопавшись у пам’яті, він не спромігся знайти там нічого, що спростувало б вигадки старого пияка. Відтак його осяяло — він згадав, що розповідав одного разу старшина сто чотирнадцятої групи смертників Зеф, і з задоволенням повідомив цю теорію дядечкові. Руда пика Зеф говорив, що виродки тому виявляють дедалі сильнішу активність, що на них самих наступає радіоактивна пустеля і подітися цим бідолахам нікуди, опріч як спробувати з боєм пробитися у райони, не уражені радіоактивністю.
— Хто це тобі розповів? — спитав дядько з презирством. — Якому дерев’яному глупакові могла втелющитися в голову настільки примітивна думка?
Гай зиркнув на нього із зловтіхою і ваговито відповів: