Було вже близько вісімнадцятої години, у кар’єрі збирався легкий вечірній туман, звітрені камінні стіни відсвічували рожевим. Колись тут видобували мармур. А кому він нині потрібний, цей мармур?..
Справа наближалася до розв’язки. Мак і далі тримався, як ідеальний солдат: жодного зайвого руху, обличчя байдужо-дерев’яне, очі в чеканні наказу спрямовані на начальство. Товстун поводився добре, з гідністю. З ним мороки, напевне, не буде. А от баба під кінець розклеїлася. Вона судомливо стискала кулаки, притискала їх до грудей і знову опускала, і Гай вирішив, що буде істерика, проте волочити її на руках до місця страти усе-таки, схоже, не доведеться.
Пан ротмістр закурив, зиркнув на небо і сказав Макові:
— Веди їх по цій стежині. Дійдеш до печер — сам побачиш, де їх ставити. Коли закінчиш, обов’язково перевір і за необхідності добий контрольним пострілом. Що таке контрольний постріл, знаєш?
— Так точно, — проказав Мак дерев’яним голосом.
— Брешеш, не знаєш. Це — в голову. Дій, кандидате. Сюди ти повернешся уже дійсним рядовим.
Жінка раптом сказала:
— Якщо поміж вас є бодай одна людина… повідомте моїй матері… Селище Качки, будинок два… Це поряд… її звати…
— Не принижуйся, — басом сказав товстун.
— її звати Іллі Тадер…
— Не принижуйся, — повторив товстун, підвищивши голос, і пан ротмістр, не розмахуючись, ткнув його кулаком в лице. Товстун замовк, схопившись за щоку, і з ненавистю подивився на пана ротмістра.
— Дій, кандидате, — повторив пан ротмістр.
Мак повернувся до засуджених і ворухнув автоматом. Засуджені попленталися по стежині. Жінка обернулася і ще раз крикнула:
— Селище Качки, будинок два, Іллі Тадер!
Мак, виставивши перед себе автомат, повільно крокував за ними. Пан ротмістр розчинив дверцята, боком сів за кермо, випростав ноги і сказав:
— Ну от, чверть години почекаємо.
— Так точно, пане ротмістр, — машинально відповів Гай.
Він дивився услід Макові, дивився доти, поки уся група не зникла за рожевим виступом. «На зворотному шляху необхідно буде купити пляшку, — подумав він. — Нехай нап’ється. Кажуть, це допомагає».
— Можеш курити, капрале, — сказав пан ротмістр.
— Дякую, пане ротмістр, я не курю.
Пан ротмістр далеко чвиркнув крізь зуби.
— Не боїшся розчаруватися у своєму приятелі?
— Аж ніяк… — нерішуче сказав Гай. — Хоча, з вашого дозволу, мені дуже шкода, що йому дісталася жінка. Він горець, а в них там…
— Він такий самий горець, як ми з тобою, — сказав пан ротмістр. — І справа тут не в жінках… Утім, подивимося. Чим ви займалися, коли вас викликали?
— Співали хором, пане ротмістр.
— І що ж ви співали?
— Гірські пісні, пане ротмістр. Він знає дуже багато пісень.
Пан ротмістр вийшов з машини і став прогулюватися взад-вперед по стежині. Більше він не розмовляв, а хвилин за десять почав насвистувати «Марш». Гай чекав пострілів, але пострілів не було, і він почав непокоїтися. Втекти від Мака неможливо. Обеззброїти його — ще неможливіше. Але тоді чому він не стріляє? Може, він повів їх далі звичного місця?.. На звичному місці занадто сильно пахне, гробарі закопують неглибоко, а в Мака надто розвинений нюх… Він через саму лише власну гидливість зайвих кілометрів з п’ять пройти здатний…
— Н-ну, так… — сказав пан ротмістр, зупиняючись. — От і все, капрале Гаал. Боюсь, що ми не дочекаємося твого товаришочка. І боюсь, що тебе сьогодні востаннє називають капралом.
Гай із зачудуванням глипнув на нього. Пан ротмістр ошкірявся.
— Ну, чого дивишся? Чого ти витріщився, як свиня на шинку? Твій приятель накивав п’ятами, дезертирував, він боягуз і зрадник! Зрозуміло, рядовий Гаале?
Гай був приголомшений. І не стільки словами пана ротмістра, скільки його тоном. Пан ротмістр був у захваті. Пан ротмістр торжествував. У пана ротмістра був такий вигляд, ніби він виграв великий заклад. Гай машинально зиркнув у глиб кар’єру і раптом угледів Мака. Мак повертався сам, автомат він ніс у руці за ремінь.
— Масаракш! — прохрипів пан ротмістр.
Він також побачив Мака і отетерів.
Більше вони не розмовляли, вони тільки дивилися, як Мак неквапливо наближається до них, легко ступаючи по кам’яних кришках, дивилися на його спокійне добре обличчя з дивними очима, і в голові у Гая панувало сум’яття: пострілів усе-таки не було… Невже він задушив їх… чи забив прикладом… він, Мак, жінку? Та ні, пусте… Але ж пострілів таки не було…