— Добре, останнє запитання. До чого тут башти ПБЗ? Чому вони вам заважають?
Усі неприємно розсміялися.
— Ото вже дурень, — сказав Лісник. — А туди ж — базу йому подавай…
— Це не ПБЗ, — сказав Лікар. — Це наше прокляття. Вони винайшли випромінювання, за допомогою якого створили поняття про виродка. Більшість людей — от і ви, наприклад, — не помічають цього випромінювання, буцімто його й немає. А нещасна меншість через якісь особливості свого організму відчуває при опроміненні пекельні болі. Деякі з нас — таких одиниці — можуть терпіти цей біль, інші не витримують, кричать, треті непритомніють, а четверті взагалі божеволіють і вмирають… Так от, башти — це випромінювачі. Вони вмикаються двічі на добу по всій країні, і нас виловлюють, поки ми валяємося безпорадні від болю. Плюс ще установки локальної дії на патрульних авто… плюс самохідні випромінювачі… плюс нерегулярні променеві удари по ночах… Нам ніде сховатися, екранів не існує, ми божеволіємо, стріляємося, робимо дурниці у відчаї, вимираємо…
Лікар замовк, вхопив кухоль і одним духом вихилив його. Потім він заповзявся розпалювати свою люльку, лице у нього посіпувалося.
— Та-ак, жили — не журились, — тужливо сказав Лісник. — Гади, — додав він після нетривалого мовчання.
— Йому це безглуздо розповідати, — сказав зненацька Мемо. — Він же не знає, що це таке. Він уявлення не має, що це означає— ждати щодня чергового сеансу…
— Гаразд, — сказав широкоплечий. — Не має уявлення, отже, і говорити ні про що. Птаха висловилася за нього. Хто ще — «за» і «проти»?
Лісник відкрив було рот, але Орді випередила його:
— Я хочу пояснити, чому я «за». По-перше, я йому вірю. Це я вже говорила, і це, мабуть, не так важливо, це стосується лише мене. Проте ця людина має здібності, які можуть бути корисними всім. Він уміє загоювати не тільки свої, а й чужі рани… Набагато краще, ніж ви, Лікарю, пробачте на слові…
— Ет, який з мене лікар, — сказав Лікар. — Я так, судова медицина…
— Однак це ще не все, — вела далі Орді. — Він уміє тамувати біль.
— Як це? — спитав Лісник.
— Я не знаю, як він це робить. Він масажує скроні, шепче щось, і біль вщухає. Мене двічі скручувало у матері, і обидва рази він мені допоміг. Першого разу не дуже, але все-таки я не знепритомніла, як бувало завжди. А другого разу зовсім не боліло…
І вмить усе перемінилося. Щойно вони були суддями, щойно вони вирішували, як їм здавалося, питання його життя і смерті, а тепер судді зникли, і залишилися змучені, приречені люди, які раптом відчули надію. Вони дивилися на нього, ніби чекали, що він от зараз негайно звільнить їх від змори, що гнітила їх щохвилинно, щодня і щоночі багато років поспіль… «Ну що ж, — подумав Максим, — тут я принаймні буду потрібний не для того, щоб убивати, а для того, щоб лікувати». Однак чомусь ця думка не принесла йому ніякої втіхи. «Башти, — думав він. — Яка гидота… Це ж треба придумати. Потрібно бути садистом, щоб це придумати…»
— Ви справді це вмієте? — спитав Лікар.
— Що?
— Гамувати біль…
— Гамувати біль… Так.
— Як?
— Я не можу вам пояснити. Мені бракує слів, а вам бракує знань… Я не розумію: невже у вас немає ліків, яких-небудь болезахисних препаратів?
— Від цього не допомагають жодні ліки… Хіба що у смертельній дозі.
— Послухайте, — сказав Максим. — Я, звісно, готовий гамувати біль… Я постараюсь… Але ж це не вихід! Треба шукати який-небудь масовий засіб… У вас є хіміки?
— У нас все є, — сказав широкоплечий, — але це завдання не вирішується, Маку. Якби воно вирішувалося, державний прокурор не страждав би від болю, як і ми. Хто-хто, а він роздобув би ліки. А зараз він перед кожним регулярним сеансом напивається до чортиків і париться у гарячій ванні.
— Державний прокурор — виродок? — спитав Максим спантеличено.
— Подейкують, — сказав широкоплечий сухо. — Одначе ми відволіклися. Птахо, ти скінчила? Хто бажає ще?
— Зачекай, Генерале, — сказав Лісник. — Що ж це виходить? Це ж виходить, що він наш благодійник? Ти і мені можеш погамувати біль?.. Таж цій людині ціни немає, я її з погреба не випущу! У мене ж, вибачаюсь, такі болі, що терпіти несила… А може, він і порошки придумає? Адже придумаєш, га?.. Ні, панове, товариші, таку людину слід оберігати…
— Тобто ти «за», — сказав Генерал.
— Тобто я настільки «за», що в разі хто його зачепить…
— Зрозуміло. Ви, Лікарю?
— Я був би «за» і без цього, — пробурчав Лікар, попихкуючи люлькою. — У мене таке ж враження, як і в Птахи. Поки що він не наш, але він стане нашим, інакше бути не може. їм він принаймні аж ніяк не підходить. Занадто розумний.