— Все одно я проти, — затято сказав Мемо. — А якщо нас покладуть вогнем? А якщо ми не встигнемо за п’ять хвилин, а знадобиться нам шість? Божевільний план. І завжди він був божевільним.
— Видовжені заряди ми застосовуємо вперше, — сказав Генерал, із зусиллям одриваючи погляд від Орді. — Але якщо брати попередні способи прориву через дротяне загородження, то доля операції визначається в середньому за три-чотири хвилини. Якщо ми заскочимо їх зненацька, матимемо одну або навіть дві хвилини у запасі.
— Дві хвилини — це чимало, — сказав Лісник. — За дві хвилини я їх там усіх голіруч передушу. Добігти б тільки.
— Добігти б… о-о-о… — з якоюсь зловісною мрійливістю спроквола сказав Зелений. — Чи не так, Маку?
— Ти нічого не хочеш сказати, Маку? — спитав Генерал.
— Я вже говорив, — сказав Максим. — Новий план кращий, ніж старий, але все одно поганий. Давайте я все зроблю сам. Ризикніть.
— Годі про це? — сказав Генерал роздратовано. — Про це жодного слова. Посутні зауваження маєш?
— Ні, — сказав Максим. Він уже шкодував, що знову почав цю розмову.
— Звідкіля взялися нові пігулки? — раптом спитав Мемо.
— Пігулки старі, — сказав Генерал. — Макові вдалося трохи поліпшити їх.
— Ах, Макові…
Копито мовив це таким тоном, що всім стало ніяково. Його слова можна було зрозуміти так: новачок, та ще не вповні наш, та ще прибулий з того боку, — а чи не пахне тут засідкою, такі випадки траплялися…
— Так, — різко мовив Генерал. — І досить балачок. Наказ штабу. Прошу коритися, Копито.
— Я підкоряюсь, — сказав Мемо, стенувши плечима. — Я проти цього, але я підкоряюсь. Куди ж діватися…
Максим журно дивився на них. Вони сиділи перед ним, дуже різні, — за звичайних умов, мабуть, їм і на думку не спало б, що вони можуть зібратися докупи: колишній фермер, колишній кримінальник, колишня вчителька… Те, що вони зібралися вчинити, було безглуздям; мине кілька годин, і більшість із них загине, а в світі нічого не зміниться, і ті, хто залишиться в живих, у кращому випадку дістануть перепочинок від пекельного болю, проте вони будуть зранені, змучені втечею, їх цькуватимуть собаками, їм доведеться відсиджуватися у задушливих норах, а потім усе почнеться спочатку. Діяти спільно з ними було безглуздо, але покинути їх було б підло, і доводилося вибирати безглуздя. А можливо, тут у них взагалі не можна інакше, а якщо хочеш що-небудь зробити, доводиться пройти через глупство, через безглузду кров, а може, і через підлість доведеться пройти. Жалюгідна людина… дурна людина… підла людина… А чого ще можна чекати від людини у такому жалюгідному, безглуздому і підлому світі? Треба пам’ятати лише, що глупство являється наслідком безсилля, а безсилля випливає з неуцтва, з невідання правильної дороги… Проте не може бути так, щоб поміж тисячі доріг не відшукалося правильної! «По одній дорозі я вже пройшов, — думав Максим, — це була хибна дорога. Тепер мушу пройти по цій, хоча вже зараз видно, що це також хибна дорога. І можливо, мені ще не раз доведеться ходити по хибних дорогах і забиратися в глухі кути. А перед ким я виправдовуюсь? — подумав він. — І навіщо? Вони мені до вподоби, я можу їм допомогти, от і все, що мені потрібно знати в цю мить…»