— Копито, — сказав Максим.
— Дихає! — сказав Генерал. — Зажди, а хто ще вцілів? Це у тебе хто?
— Це Орді, — із зусиллям сказав Максим. Якусь мить Генерал мовчав.
— Орді… — повторив він нерішуче і підвівся, похитуючись. — Орді, — знову повторив він і притулив долоню до її щоки.
Певний час вони мовчали. Відтак Мемо хрипко спитав:
— Котра година?
— Двадцять дві хвилини, — сказав Максим.
— Де ми? — спитав Мемо.
— Треба вирушати, — сказав Максим.
Генерал повернувся і рушив через прохід у загородженні. Ним виразно похитувало. Тоді Максим нахилився, взяв на друге плече тлустого Мемо і закрокував слідом. Він наздогнав Генерала, і той спинився.
— Лише поранених, — сказав він.
— Я донесу, — сказав Максим.
— Виконуйте наказ, — сказав Генерал. — Лише поранених.
Він простягнув руки і, постогнуючи від болю, зняв тіло Орді з Максимовою плеча. Він не міг утримати її й відразу опустив на землю.
— Лише поранених, — мовив він дивним голосом. — Бігом… марш!
— Де ми? — спитав Мемо. — Хто тут? Де ми?
— Тримайтеся за мій пасок, — сказав Максим Генералові і побіг.
Мемо скрикнув і обважнів. Голова його хилиталася, руки хилиталися, ноги билися об Максимову спину. Генерал, шумно і хрипко дихаючи, біг слідком, тримаючись за пасок.
Вони забігли в ліс. По обличчю захльоскало мокре гілляччя. Максим ухилявся від дерев, що кидалися навстріч, плигав через пні, що вистрибували хтозна-звідки, — це виявилося важче, ніж він гадав, він був уже не той, і повітря тут було не те, і взагалі усе було не так, все було неправильно, все було непотрібно і безглуздо. Позаду залишилися зламані кущі, і кривавий слід, і запах, а дороги вже давно оточені, рвуться з повідців собаки, і ротмістр Чачу з пістолетом у руці, каркаючи команди, клишоного біжить по асфальту, переплигує через кювет і першим пірнає у ліс. Позаду залишилася безглузда повалена башта, і обгорілі легіонери, і троє мертвих, уже задубілих товаришів, а тут було двоє, зранених, напівмертвих, котрі не мали майже ніяких шансів, — і все заради однієї із тисяч таких самих… «Відтепер я нікому не дозволю коїти подібні глупства. Ні, — скажу я, — це я вже бачив… Скільки крові, і все за купу непотрібного іржавого заліза, одне молоде дурне життя за іржаве залізо, і одне старе дурне життя за жалюгідну надію бодай кілька днів побути як люди, і одне розстріляне кохання — навіть не за залізо і навіть не за надію… Якщо ви хочете просто вижити, — скажу я, — то навіщо ж ви так просто вмираєте, так дешево вмираєте?.. Масаракш, я не дозволю їм вмирати, вони у мене житимуть, навчаться жити!.. Який йолоп, як я погодився на це, як я їм дозволив погодитися на це?!»
Він стрімголов вискочив на путівець, тримаючи Мемо на плечі і тягнучи Генерала попід пахви, роззирнувся — Малюк уже біг до нього від межового знака. Хлопчина був мокрий, від нього тхнуло потом і страхом.
— Це всі? — спитав він із жахом, і Максим був йому вдячний за цей жах.
Вони дотарабанили поранених до мотоцикла, упхнули Мемо в люльку, а Генерала всадовили на заднє сідло, і Малюк прив’язав його до себе паском. У лісі було ще тихо, проте Максим знав, що це нічого не означає.
— Вперед, — сказав він. — Не зупиняйся, проривайся…
— Знаю, — сказав Малюк. — А ти?
— Я постараюсь відвернути увагу на себе. Не турбуйся, мене їм не схопити.
— Марна справа, — сказав Малюк із тугою, шарпнув стартер, і мотоцикл заторохтів. — Але хоч башту висадили? — крикнув він.
— Так, — сказав Максим, і Малюка наче вітром здуло.
Після від’їзду хлопця Максим кілька секунд стояв непорушно, відтак гайнув назад до лісу. На першій же галявинці він зірвав з себе куртку і закинув її в кущі. Затим бігцем повернувся на дорогу і певний час біг щодуху у напрямку до міста; зупинився, відстебнув від пояса гранати, розкидав їх по дорозі, продерся крізь кущі на другому боці, намагаючись зламати якомога більше гілок, викинув за кущами носовик і лише тоді подався геть крізь ліс рівним мисливським бігом, яким мав пробігти десять або п’ятнадцять кілометрів.
Під час бігу він ні про що не думав, стежив лише за тим, щоб не відхилятися дуже від напрямку на південний захід, і вибирав місце, куди ставити ногу. Двічі він перетинав дорогу, першого разу — безлюдний путівець, і другого разу — Одинадцяте шосе, де також нікого не було, але тут він уперше почув собак. Він не міг визначити, які це були собаки, одначе про всяк випадок дав великого гака і за півтори години опинився поміж пакгаузів міської сортувальної станції.
Тут світилися вогні, жалібно посвистували паротяги, снували люди. Тут, мабуть, нічого не знали, але бігти було вже небезпечно — могли порахувати злодієм. Він стишив ходу, а коли мимо грузько покотився у місто важкий товарний потяг, вискочив на першу-ліпшу платформу з піском, заліг і так доїхав аж до бетонного заводу. Тут він зістрибнув, обтрусив пісок, трохи замастив руки мазутом і почав міркувати, що робити далі.