Пробиратися у хату Лісника не мало жодного сенсу, а це була єдина явка поблизу. Можна було спробувати переночувати в селищі Качки, та це було небезпечно — це була адреса, відома ротмістрові Чачу, і, крім того, Максимові було страшно подумати — з’явитися зараз до старої Іллі і повідомити їй про смерть дочки. Іти було нікуди. Він зайшов до зубожілого нічного трактирчика для робітників, поїв сосисок, випив пива, покуняв, прихилившись до стіни. Всі тут були такі ж брудні і стомлені, як він, робітники після зміни, що спізнилися на останній трамвай. Йому приснилася Рада, і він подумав уві сні, що Гай зараз, мабуть, в облаві, і це добре. А Рада його любить і прихистить, дасть перевдягнутися і вмитися; там ще мав залишитися його цивільний костюм, той самий, що його дав йому Фанк… А вранці можна буде виїхати на схід, де міститься друга відома йому явка… Він прокинувся, кинув на стіл зім’яту кредитку і вийшов.
Іти було недалеко і безпечно. Перехожих на вулицях не було, тільки біля самого будинку він помітив людину — це був воротар. Воротар сидів у під’їзді на своєму табуреті і спав. Максим обережно пройшов мимо, піднявся по сходах і подзвонив так, як дзвонив завжди. За дверима було тихо, відтак щось скрипнуло, пролунали кроки, і двері прочинилися. Він побачив Раду.
Вона не закричала тільки тому, що задихнулася і затиснула собі рот долонею. Максим обняв її, пригорнув до себе, поцілував у лоб; у нього було таке відчуття, ніби він повернувся додому, де його давно вже перестали ждати. Він зачинив за собою двері, і вони тихо пройшли у кімнату, і Рада знову заплакала. У кімнаті нічого не змінилося, тільки не було його диванчика, а на ліжку сидів Гай у нічній сорочці й отетеріло витріщався на Максима зляканими, дикими від подиву очима. Так збігло кілька хвилин: Максим і Гай дивилися один на одного, а Рада плакала.
— Масаракш, — врешті сказав Гай безпорадно. — Ти живий?.. Ти не мертвий?
— Здрастуй, друже, — сказав Максим. — Шкода, що ти вдома. Я не хотів тебе підводити. Якщо ти скажеш, я негайно піду.
Тої ж миті Рада вхопилася за його руку.
— Ні-ку-ди! — мовила вона здушено. — Нізащо! Нікуди не підеш… Нехай спробує… Тоді я також… Я не подивлюсь…
Гай відкинув ковдру, спустив з ліжка ноги і підійшов до Максима. Він помацав його за плечі, за руки, забруднився мазутом, витер собі лоба, забруднив лоб.
— Нічого не второпаю, — сказав він жалібно. — Ти живий… Звідкіля ти узявся? Радо, перестань ревти… Тебе не поранено? У тебе жахливий вигляд… І ось кров…
— Це не моя, — сказав Максим.
— Нічого не второпаю, — повторив Гай. — Послухай-но, адже ти живий! Радо, грій воду! Розбуди старого, нехай дасть горілки…
— Тихо, — сказав Максим. — Не галасуйте, за мною женуться.
— Хто? Навіщо? Які дурниці… Радо, дай йому перевдягнутися!.. Маку, сідай, сідай… Чи, можливо, ти хочеш лягти? Як це сталося? Чому ти живий?..
Максим обережно присів на краєчок стільця, поклав руки на коліна, аби нічого не замастити, і, дивлячись на цих двох, востаннє дивлячись на них, як на своїх друзів, відчуваючи навіть якусь цікавість до того, що станеться потім, сказав:
— Адже я тепер злочинець, хлоп’ята. Я щойно висадив у повітря башту.
Він не здивувався, що вони зрозуміли його вмить, блискавично зрозуміли, про яку башту йдеться, і не перепитали. Рада лише стиснула руки, не зводячи з нього погляду, а Гай крякнув, родинним жестом почухав чуприну обома руками і, відводячи очі, проказав з досадою:
— Телепень. Помститися, отже, вирішив… Кому помщаєшся? Ех, ти, як був навіжений, так і залишився. Дитя нерозумне… Гаразд. Ти нічого не говорив, ми нічого не чули. Гаразд… Нічого не бажаю знати. Радо, грій воду. Та не шуми там, не буди людей… Роздягайся, — суворо сказав він Максимові. — Завозився, як анциболот, де тебе носить…
Максим підвівся і заходився роздягатися. Скинув брудну мокру сорочку (Гай побачив рубці від куль і голосно проковтнув слину), з огидою стягнув неподобно брудні чоботи і штани. Уся вдяганка була в чорних плямах, і звільнившись від неї, Максим відчув полегкість.
— Ну, от і добре, — сказав він і знову сів. — Дякую, Гаю. Я ненадовго, тільки до ранку, а потім зникну…
— Воротар тебе бачив? — похмуро спитав Гай.