Максим слухав його і думав, що, якби він справді був горцем, він би, мабуть, так і вчинив: повернувся б на батьківщину і зажив би потихеньку з молодою дружиною, забув би про всі ці жахи, про складнощі… Ні, не забув, а організував би оборону, отож чиновники Творців і носа б туди не сунули; а прибули б туди легіонери, бився б біля рідного порога до останнього… «Проте я не горець. У горах мені робити нічого, а справа моя тут, я з усім цим миритися не хочу… Рада? Що ж, Рада… якщо справді кохає, то зрозуміє, повинна зрозуміти… Не хочу зараз про це думати, не хочу кохати, не час мені зараз кохати…»
Він замислився й не відразу усвідомив, що в будинку щось змінилося. Хтось ходив коридором, хтось шептався за стіною. Зненацька у коридорі завовтузилися, Рада відчайдушно крикнула: «Маку!..» — і враз замовкла, ніби їй затисли рота. Він підхопився на рівні і кинувся до вікна, але двері розчинися, і на порозі з’явилася Рада, без кровинки на лиці. Війнуло знайомим запахом казарми, загупотіли, вже не криючись, підковані чоботи, Раду упхнули до кімнати, і слідом посунули люди у чорних комбінезонах, і Панді з озвірілим обличчям навів на нього автомат, а ротмістр Чачу, хитрий, як завжди, і розумний, як завжди, стояв поруч з Радою, тримаючи її за плече і вперши ствол пістолета їй у бік.
— Ні з місця! — крикнув він. — Ворухнешся — стріляю!
Максим завмер. Він був безсилий, йому потрібно було щонайменше дві десятих секунди, може, півтори, але цьому вбивці вистачило б і однієї.
— Руки вперед! — каркнув Чачу. — Капрале, наручники! Подвійні наручники! Та хутчій, масаракш!
Панді, якого Максим неодноразово на заняттях кидав через голову, з великою обачністю наблизився, відстібаючи од пояса важкий ланцюг. Озвірілість на його обличчі заступив стурбований вираз.
— Май на увазі, — сказав він Максимові. — Коли що, пан ротмістр її враз… того… любку твою…
Він защіпнув сталеві браслети на зап’ястках Максима, присів навпочіпки і скував йому ноги. Максим про себе усміхнувся. Він уже знав, що робитиме надалі. Проте він недооцінив ротмістра. Ротмістр не відпустив Раду. Усі разом вони спустилися по сходах, усі разом сіли у вантажівку, і ротмістр ані на мить не відвів пістолета. Затим у вантажівку упхнули скутого Гая. До світанку було ще далеко, так само сіявся дощ, розмиті вогні ледве освітлювали мокру вулицю. На лавицях у кузові з гуркотом всідалися легіонери, величезні мокрі пси мовчки рвалися з повідців і, осаджені, нервово, зі скімленням, позіхали. А в під’їзді, прихилившись до одвірка і склавши руки на животі, стояв воротар. Він дрімав.
Розділ дванадцятий
Державний прокурор відкинувся на бильце крісла, вкинув до рота кілька сушених ягід, пожував і запив ковтком цілющої води. Відтак зажмурився, притиснув пальцями втомлені очі й прислухався. Довкола на багато сотень метрів було добре. Кам’яниця Палацу юстиції була безлюдна, у вікна монотонно періщив нічний дощ, не чути було сирен і вищання гальм, не стукотіли і не гули ліфти. І нікого не було, тільки у приймальні за високими дверима тихий, наче миша, нудився в очікуванні наказів нічний референт. Прокурор спроквола розплющив очі і крізь рухомі кольорові плями глянув на крісло для відвідувачів, виготовлене за особливим замовленням. «Крісло я візьму з собою. І стіл також, я до нього звик… А шкода буде, мабуть, іти звідси — нагрів місце… І навіщо мені йти? Дивно улаштована людина: якщо перед нею сходи, їй неодмінно треба видряпатися на самісінький верх. Нагорі холодно, дмуть дуже шкідливі для здоров’я протяги, падати звідтіля смертельно, сходинки слизькі, небезпечні, і ти чудово знаєш це, та однаково лізеш, дряпаєшся — язик на плече. Всупереч обставинам — лізеш, всупереч будь-яким порадам — лізеш, всупереч опору ворогів — лізеш, всупереч власним інстинктам, тверезому глуздові, передчуттям — лізеш, лізеш, лізеш… Той, хто не лізе вгору, той падає вниз, це правильно. Але і той, хто лізе вгору, також падає вниз…»
Писк внутрішнього телефону урвав його думки. Він узяв навушник і, досадливо кривлячись, сказав:
— Що таке? Я зайнятий.