А наступного дня обдурив Максима і ліс. Тут кроку не можна було ступити, не наштовхнувшись на залізо: на мертве, проіржавіле наскрізь залізо; на залізо, що зачаїлося, готове будь-якої миті вбити; на залізо, що таємно ворушилося, цілилося, рухалося, сліпо й недоладно розорюючи залишки доріг. Земля і трава відгонили іржею, на дні видолинок накопичувалися радіоактивні калюжі, птахи не співали, а хрипко зойкали, мовби у передсмертній тузі, тварин не було і не було навіть лісової тиші — то праворуч, то ліворуч бухкали й гуркотіли вибухи, у гіллі клубочився сизий гар, а пориви вітру доносили ревіння спрацьованих двигунів…
І так пішло: день — ніч, день — ніч. Вдень вони вирушали до лісу, який не був лісом, а був давнім укріпленим районом. Він був буквально нашпигований автоматичними бойовими пристроями, панцирвагенами, самохідними балістами, ракетами на гусеницях, вогнеметами, газометами, і все це не померло за двадцять з гаком років, усе продовжувало жити своїм непотрібним механічним життям, усе продовжувало цілитися, наводитися, випльовувати свинець, вогонь, смерть, і все це необхідно було задушити, висадити в повітря, вбити, щоб розчистити трасу для будівництва нових випромінюючих башт. А вночі Вепр затято мовчав, а Зеф знову і знову чіплявся до Максима з розпитуваннями і був то прямолінійний до глупоти, то хитромудрий і спритний на диво. І були грубі харчі, і дивні пісні каторжників, і когось били по обличчю легіонери, і двічі на день усі в бараках та в лісі корчилися під променевими ударами, і погойдувалися на вітрі повішені за спробу втекти… День — ніч, день — ніч… Освенцім, табір знищення. Фашизм.
— Навіщо ви хотіли його зупинити? — спитав зненацька Вепр.
Максим швиденько сів. Це було перше запитання, яке поставив перед ним однорукий.
— Я хотів подивитися, як він улаштований.
— Тікати зібралися?
Максим скосив око на Зефа і сказав:
— Та ні, не в тім річ. Усе-таки бойова машина…
— А навіщо вам бойова машина? — спитав Вепр.
Він говорив так, ніби рудого провокатора тут не було.
— Не знаю, — проказав Максим. — Над цим ще треба подумати. їх тут багато таких?
— Багато, — устряв рудий провокатор. — І машин тут багато, і дурнів тут також завжди вистачало… — Він позіхнув. — Скільки разів уже пробували. Залізуть, подлубаються-подлубаються та й покинуть. А один дурень — от як ти — той узагалі злетів у повітря.
— Нічого, я б не злетів, — холодно відказав Максим. — Ця машина не вважається складною.
— А навіщо вона вам усе-таки? — спитав однорукий. Він курив, лежачи горілиць, тримаючи сигарету у штучних пальцях. — Припустімо, ви налагодите її. Що далі?
— На прорив через міст, — сказав Зеф, реготнувши.
— А чому б і ні? — спитав Максим. Він рішуче не знав, як триматися. Цей рудий, здається, все-таки не провокатор. Масаракш, якого дідька вони присікалися?
— Ви не дістанетеся до мосту, — сказав однорукий. — Вас тридцять три рази розстріляють. А коли навіть дістанетеся, то побачите, що міст розведений.
— А по дну ріки?
— Ріка радіоактивна, — сказав Зеф і сплюнув. — Якби це була людська ріка, не потрібні були б ніякі танки. Перепливай будь-де, береги не охороняються. — Він знову сплюнув. — Утім, в такому випадку вони б охоронялися… — Отож, юначе, не розмахуй руками. Ти потрапив сюди надовго, пристосовуйся. Пристосуєшся — все буде гаразд. А не слухатимешся старших, ще сьогодні можеш побачити Світове Світло…
— Втекти неважко, — сказав Максим. — Втекти я міг би хоч зараз…
— Оце так молодець! — захоплено вигукнув Зеф.
— …і якщо ви збираєтесь і в майбутньому гратися в конспірацію… — вів далі Максим, демонстративно звертаючись лише до Вепра, однак Зеф знову перебив його.
— Я збираюсь виконати сьогоднішню норму, — проказав він, підводячись. — Інакше нам не дадуть жерти. Ходімо.
Він пішов уперед, перевальцем крокуючи поміж дерев, а Максим спитав однорукого:
— Хіба він також підпільник? Однорукий глипнув на нього і сказав:
— Що ви, як можна!
Вони рушили за Зефом, намагаючись ступати слід у слід. Максим ішов замикаючим.
— За що ж він тут?
— За неправильний перехід вулиці, — сказав однорукий, і в Максима знову пропала охота розмовляти.
Вони не пройшли навіть сотні кроків, як Зеф скомандував: «Стій!» — і почалася робота. «Лягай!» — загорлав Зеф. Вони кинулися плиском на землю, а товсте дерево попереду з протяжливим скрипінням повернулося, висунуло із себе довгий тонкий гарматний ствол, похилитало ним з одного боку в другий, наче приміряючись, відтак щось задзижчало, почулося клацання, і з чорного дула ліниво виповзла хмарка жовтого диму. «Протухло», — сказав Зеф діловито і підвівся першим, обтрушуючи штани. Дерево з гарматою вони висадили в повітря. Потім було мінне поле, потім пагорб-пастка з кулеметом, який не протух і довго притискав їх до землі, гримкочучи на весь ліс; потім вони потрапили у справжні джунглі колючого дроту, ледве продерлися, а коли усе-таки продерлися, по них відкрили вогонь звідкілясь згори, усе довкола вибухало й горіло, Максим нічого не розумів, однорукий мовчки і спокійно лежав навзнак, а Зеф гатив з гранатомета в небо і раптом загорлав: «Біжка, за мною!» — і вони побігли, а там, де вони допіру були, спалахнула пожежа. Зеф лаявся страшними словами, однорукий підсміювався. Вони забилися в глуху хащу, але в цю мить зненацька завищало, засопіло, і крізь гілля повалили зеленуваті хмари отруйного диму, і знову потрібно було бігти, продиратися крізь кущі, і Зеф знову лаявся страшними словами, а однорукого болісно нудило…