— Ну й дурень! — сказав Зеф. — Шмаркач.
— Чому? — спитав Максим.
— Зачекайте, Зефе, — сказав Вепр. Він і далі не зводив очей з Максима. — Іншими словами, Маку, ви хочете знати усі плани штабу?
— Так, — сказав Максим. — Я не хочу працювати наосліп.
— А ти, братику, нахаба, — виголосив Зеф. — У мене, братику, слів не вистачає, щоб описати, який ти нахаба!.. Послухай, Вепре, а він мені подобається. Ні-і, зір у мене вірний…
— Ви вимагаєте занадто великого довір’я, — холодно сказав Вепр. — Таке довір’я треба заслужити.
— І для цього завалювати дурні башти? — сказав Максим. — Я, щоправда, усього кілька місяців у підпіллі, але повсякчас я чую лише одне: башти, башти, башти… А я не хочу валити башти, це марна справа! Я хочу боротися проти тиранії, проти голоду, розрухи, корупції, брехні… Я розумію, звичайно, башти мучать вас, просто фізично мучать… Але навіть проти башт ви повстаєте якось по-дурному. Цілком очевидно, що башти ретрансляційні, а отже, потрібно бити у Центр, а не сколупувати їх по одній…
Вепр і Зеф заговорили одночасно.
— Звідки ви знаєте про Центр? — спитав Вепр.
— А де ти його, цей Центр, знайдеш? — спитав Зеф.
— Те, що Центр має існувати, зрозуміло всякому хоч почасти грамотному інженерові, — сказав Максим спогорда. — А як знайти Центр, оце і є завдання, яким ми повинні займатися. Не бігати на кулемети, не втрачати надаремно людей, а шукати Центр…
— По-перше, все це ми і без тебе знаємо, — скипів Зеф. — А, по-друге, масаракш, ніхто не загинув марно! Всякому хоч почасти грамотному інженерові, шмаркачу ти зашмарканий, мусить бути зрозуміло, що, заваливши кілька башт, ми порушимо систему ретрансляції і зможемо звільнити цілий район! А для цього треба вміти завалювати башти. І ми вчимося це робити — розумієш ти чи ні? ї якщо ти ще раз, масаракш, скажеш, що наші хлопці гинуть по-пустому…
— Зачекайте, — сказав Максим. — Приберіть руки. Звільнити район… Ну гаразд, а далі?
— Усякий шмаркач тут приходить і каже, що ми гинемо по-пустому, — сказав Зеф.
— А далі? — настійливо повторив Максим. — Легіонери підвезуть випромінювачі, і вам гаплик?
— Чорта лисого! — сказав Зеф. — За цей час населення району стане на наш бік, і не так-то просто їм буде поткнутися. Одна справа, десяток так званих виродків, і зовсім інша — десять тисяч, сто тисяч осатанілих…
— Зефе, Зефе! — остерігаюче сказав Вепр. Зеф нетерпеливо відмахнувся од нього.
— Сотні тисяч осатанілих городян, фермерів… а можливо, і солдатів, які збагнули і на все життя запам’ятали, що їх безсоромно обдурюють…
Вепр махнув рукою і відвернувся.
— Зачекайте, зачекайте, — сказав Максим. — Що це ви говорите? З якого це побиту вони раптом збагнуть? Та вони вас на шматки роздеруть. Адже вони вважають, що це протибалістичний захист…
— А ти що вважаєш? — спитав Зеф, загадково усміхаючись.
— Ну, я знаю, — сказав Максим. — Мені розповідали…
— Хто?
— Лікар… і Генерал… А що — це таємниця?
— Може, годі на цю тему? — тихо сказав Вепр.
— А чому годі? — заперечив Зеф також тихо і якось напрочуд інтелігентно. — Чому, власне, годі, Вепре? Ти знаєш, що я про це думаю. Ти знаєш, чому я тут сиджу і чому я тут залишусь до скону. А я знаю, що думаєш з цього приводу ти. То чому ж годі? Ми обидва вважаємо, що про це слід кричати на всіх перехрестях, а коли доходить до справи, зненацька згадуємо про дисципліну і починаємо слухняно грати на руку усім цим вождістам, лібералам, просвітителям… А тепер перед нами оцей хлопчик. Ти ж бачиш, який він. Невже й такі не повинні знати?
— Може, якраз такі і не повинні знати, — усе так само тихо відповів Вепр.
Максим, не розуміючи, переводив погляд з одного на другого. Вони раптом зробилися дуже несхожі на самих себе, вони якось зневірилися, й у Вепрові вже не відчувався стальний стрижень, об який позламувало зуби стільки прокуратур і. польових судів, а у Зефові зникла його відчайдушна вульгарність і прорізалася якась туга, якийсь прихований відчай, образа, покірливість… Ніби вони раптом згадали щось таке, про що повинні були і чесно намагалися забути.
— Я розкажу йому, — сказав Зеф.
Він не питав дозволу і не радився. Він просто повідомив.