Зеф давно вже замовк, а Максим усе сидів похнюплений, длубаючись прутиком у чорній сухій землі. Потім Зеф покашляв і сказав ніяково:
— Так, приятелю. Ось воно як насправді… Здається, він уже шкодував, що розповів, як воно насправді.
— На що ж ви сподіваєтесь? — проказав Максим. Зеф і Вепр мовчали.
Максим підвів голову, побачив їхні обличчя і промурмотів:
— Вибачте… Я… Це все так… Вибачте.
— Ми повинні боротися, — рівним голосом вимовив Вепр, — ми боремося, і ми будемо боротися. Зеф повідомив вам одну із стратегій штабу. Існують також інші, настільки ж вразливі для критики і жодного разу не випробувані практично… Ви розумієте, у нас нині все у становленні. Зрілу теорію боротьби не створиш на порожньому місці ось так, відразу…
— Скажіть, — спроквола мовив Максим, — це випромінювання… воно впливає однаково на всі народи вашого світу?
Вепр і Зеф перезирнулися.
— Не розумію, — сказав Вепр.
— Я маю на увазі ось що. Є тут який-небудь народ, де знайдеться бодай кілька тисяч таких, як я?
— Навряд, — сказав Зеф. — Хіба що у цих… у мутантів. Масаракш, ти не ображайся, Маку, але ж ти — очевидний мутант… Щаслива мутація, один шанс на мільйон…
— Я не ображаюсь, — сказав Максим. — Отже, мутанти… Це там, далі в лісах?
— Так, — сказав Вепр. Він пильно дивився на Максима.
— А що там, власне? — спитав Максим.
— Ліс, потім пустеля… — відповів Вепр.
— І мутанти?
— Так. Напівзвірі. Божевільні дикуни… Послухайте, Маку, облиште це.
— Ви їх коли-небудь бачили?
— Я бачив лише мертвих, — сказав Вепр. — їх іноді ловлять у лісі, а потім вішають перед бараками для піднесення духу.
— А за що?
— За шию! — гаркнув Зеф. — Дурню! Це звірі! Вони невиліковні, і вони небезпечніші за будь-якого звіра! Я на них надивився. Ти такого і вві сні не бачив…
— А навіщо туди тягнути башти? — спитав Максим. — Хочуть їх приручити?
— Облиште, Маку, — знову сказав Вепр. — Це безнадійно. Вони нас ненавидять… А втім, робіть як знаєте. Ми нікого не затримуємо.
Запала мовчанка. Відтак удалині, в них за спиною, пролунав знайомий брязкітливий рик. Зеф підвівся.
— Баліста… — мовив роздумливо. — Піти її вбити?.. Це близько, вісімнадцятий квадрат… Ні, завтра.
Максим раптом зважився.
— Я нею займусь. Ідіть, я вас наздожену.
Зеф із сумнівом зиркнув на нього.
— Чи зумієш? — сказав він. — Ще підвередишся…
— Маку, — сказав однорукий, — подумайте!
Зеф дивився на Максима, відтак зненацька усміхнувся.
— Так он навіщо тобі танк! — сказав він. — Хитрун хлопець. Ні-і, мене не обдуриш. Гаразд, іди, йечерю я тобі залишу. Передумаєш — приходь… До речі, май на увазі, що багато які самохідки заміновані, длубайся там обережніше… Ходімо, Вепре. Він наздожене.
Вепр хотів іще щось сказати, однак Максим уже підвівся і закрокував до просіки. Він більше не хотів балачок. Він ішов шпарко, не озираючись, тримаючи гранатомет під пахвою. Тепер, коли він прийняв рішення, йому зробилося легше, і майбутня справа залежала тільки від його вміння і від його спритності.
Розділ чотирнадцятий
Перед світом Максим вивів самохідну балісту на шосе і розвернув носом на південь. Можна було їхати, проте він виліз із відсіку управління, зістрибнув на поламаний бетон і присів на краю кювету, витираючи травою забруднені руки. Іржава громадина мирно клекотіла поряд, наставивши в каламутне небо гостру верхівку ракети.
Він пропрацював усю ніч, проте втоми не відчував. Аборигени будували міцно, машина виявилася у непоганому стані. Ніяких мін, ясна річ, не познаходилося, а ручне управління, навпаки, було. Якщо хто-небу дь і злітав у повітря на таких машинах, то це могло статися лише через спрацьованість котла або від повного технічного невігластва. Котел, щоправда, давав не більше двадцяти відсотків нормальної потужності, і була добре-таки зношена ходова частина, однак Максим був задоволений — учора він і на це не сподівався.