Було близько шостої ранку, розвиднялося. Звичайно о цій порі каторжників шикували у картаті колони, нашвидкуруч годували і виганяли на роботу. Відсутність Максима, звісно, вже помітили, і цілком можливо, що тепер він оголошений втікачем і засуджений, а може, Зеф вигадав яке-небудь пояснення — підвернулась нога, поранений тощо.
У лісі запанувала тиша. «Собаки», що перекликалися цілу ніч, вгамувалися, повернулися, напевне, до підземелля і хихотять там, потираючи лапи, згадуючи, як настрахали учора двоногих… За цих «собак» потрібно буде грунтовно узятися, але зараз доведеться залишити їх у тилу» Цікаво, сприймають вони випромінювання чи ні? Дивні істоти… Уночі, поки він копирсався у двигуні, двоє вперто стовбичили за кущами, тихенько спостерігаючи за ним, а потім прийшов третій і видряпався на дерево, щоб краще бачити. Максим висунувся з люка, помахав йому рукою, а відтак, пустощів заради, відтворив як міг те чотирискладове слово, яке вчора скандував хор. Той, що був на дереві, страшенно розсердився, заблискав очима, відстовбурчив хутро по всьому тілу і заходився вигукувати якісь гортанні образи. Двоє у кущах були, схоже, цим шоковані, бо негайно зникли і вже не поверталися. А лайливець ще довго не злізав і все ніяк не міг заспокоїтися: сичав, плювався, вдавав, ніби хоче напасти, і шкірив білі рідкі ікла. Забрався геть він лише над ранок, втямивши, що Максим не збирається ставати з ним на чесний герць… Навряд чи вони розумні з погляду людини, проте істоти цікаві і, певно, становлять собою якусь організовану силу, якщо спромоглися витіснити з Фортеці військовий гарнізон на чолі з принцом-герцогом… До чого ж у них тут мало інформації, самі лише чутки та легенди… Гарно було б помитися зараз, увесь замизкався в іржі, та й котел протікає, шкіра горить від радіації. Якщо Зеф і однорукий погодяться їхати, потрібно буде затулити котел трьома-чотирма плитами, пообдирати броню з бортів…
Віддалеки в лісі щось бахнуло, озвалася луна — сапери-смертники розпочали робочий день. Безглуздя, безглуздя… Знову бахнуло, застукотів кулемет, стукотів довго, потому стих. Зовсім розвиднілося, день обіцяв бути ясним, небо було без хмар, рівномірно біле, як сяюче молоко. Бетон на шосе блищав од роси, а довкола танка роси не було — від броні струменіло нездорове тепло.
Потім із-за кущів, що наповзали на дорогу, з’явилися Зеф і Вепр, побачили танк і пришвидшили крок. Максим підвівся і пішов назустріч.
— Живий! — сказав Зеф замість привітання. — Так я й думав. Кашку твою, братику, я той… нема в чому нести. А хліб приніс, наминай.
— Дякую, — сказав Максим, приймаючи окраєць. Вепр стояв, зіпершись на міношукач, і дивився на нього.
— Наминай і тікай, — сказав Зеф. — Там, братику, за тобою приїхали.
— Хто? — спитав Максим і перестав жувати.
— Нам не доповів, — сказав Зеф. — Якийсь бевзь у ґудзиках з ніг до голови. Лементував на весь ліс, чому тебе немає, мене мало не застрелив… А я собі витріщаюсь і доповідаю: так, мовляв, і так, загинув на мінному полі, тіло не знайдено…
Він обійшов танк кругом, сказав: «Ото вже гидота…», сів на узбочині й заходився скручувати цигарку.
— Дивно, — сказав Максим, задумливо відкушуючи від окрайця. — Навіщо? На дослідування?..
— Може, це Фанк? — неголосно спитав Вепр.
— Фанк? Середній на зріст, квадратне обличчя, шкіра лущиться?..
— Де там! — сказав Зеф. — Справжнісінька жердина, весь у прищах, йолоп йолопом — Легіон.
— Це не Фанк, — сказав Максим.
— Можливо, за наказом Фанка? — спитав Вепр.
Максим стенув плечима і відправив у рот рештки хліба.
— Не знаю, — сказав він. — Раніше я думав, що Фанк має якесь відношення до підпілля, а тепер не знаю, що й думати…
— Тоді вам, мабуть, і справді краще зникнути, — проказав Вепр. — Хоча, чесно кажучи, я не знаю, що гірше — мутанти чи цей жандармський чин…
— Ет, нехай їде, — сказав Зеф. — Зв’язківцем він у тебе все одно не працюватиме, а так принаймні хоч привезе яку-небудь інформацію… Якщо вціліє…
— Ви, ясна річ, зі мною не поїдете, — сказав Максим ствердно.
Вепр похитав головою.
— Ні, — сказав він. — Бажаю успіху.