— Авжеж, — сказав Пекар. — Не потрібно це нам, Маку. Дозволь уже нам померти спокійно, не чіпай нас. Ти солдатів ненавидиш, хочеш їх потрощити, а ми тут до чого? У нас ні до кого ненависті немає. Пожалій нас, Маку. Адже нас ніхто ніколи не жалів. І ти хоча й добра людина, але також нас не жалієш… Адже не жалієш, га, Маку?
Гай знову глипнув на Максима і зніяковіло відвів очі. Максим почервонів. Почервонів до сліз, нахилив голову і затулив обличчя рукою.
— Неправда, — сказав він. — Я жалію вас. Але я не тільки вас жалію. Я…
— Ні-і, Маку, — настійливо мовив Пекар. — Ти тільки нас пожалій. Адже ми найнещасніші люди у світі, і ти це знаєш. Ти про свою ненависть забудь. Пожалій, і все…
— А чого йому нас жаліти? — озвався Горішник, по самі очі обмотаний брудними бинтами. — Він сам солдат. Коли це солдати нас жаліли? Не народився ще солдат, який би нас пожалів…
— Лебедики, лебедики! — строго сказав принц-герцог. — Мак — наш друг. Він бажає нам добра, хоче знищити наших ворогів…
— А от що вийде, — розважливо сказав лисий з нетутешніх. — Припустимо навіть, що варвари виявляться дужчими від солдатів. Поб’ють вони солдатів, повалять їхні трикляті вишки, захоплять усю Північ. Нехай. Нам не шкода. Нехай вони т?м ріжуть одне одного. Але нам користь яка? Нам тоді остаточний край: на Півдні будуть варвари, на Півночі знову ж таки варвари, над нами все ті ж самі варвари. Ми їм не потрібні, а коли не потрібні — під корінь нас. Це одне… Тепер уявімо, що солдати варварів одіб’ють. Одіб’ють вони варварів, і покотиться уся ця війна через нас і на Південь. Що тоді? Тоді знову ж нам гаплик: на Півночі солдати, на Півдні солдати і над нами солдати. Ну, а солдатів ми знаємо…
Зібрання зашуміло, затуркотало, що правильно, мовляв, лисий рече, усе точно, проте лисий ще не закінчив.
— Дайте договорити! — обурився він. — Чого ви розгелготілися, їй-бо? Це ж іще не все. Іще може бути, що солдати варварів переб’ють, а варвари — солдатів. Ось тут нібито нам якраз і жити. Ба ні, знову не виходить. Бо ще упирі є. Поки солдати живі, упирі ховаються, кулі бояться, солдатам наказано упирів стріляти. А вже як солдатів не стане, тут нам цілковитий гаплик. З’їдять упирі й кісток не залишать.
Ця ідея страшенно вразила зібрання.
— Правильно каже! — пролунали голоси. — Це ж треба, які голови у них на болотах… Авжеж, братове, про упирів ми якраз і забули… А вони не сплять, вони свого ждуть… Не потрібно нам нічого, Маку, нехай іде як іде… Двадцять років якось прожили і ще двадцять протягнемо, а там, дивись, і ще…
— І розвідників йому віддавати не можна! — підвищив голос лисий. — Мало що вони самі хочуть… їм що — вони і вдома не живуть. Шестипалий оно днює і ночує на тому боці. Соромно сказати — грабує там і п’є. їм добре, вони вишок триклятих не бояться, голови у них не болять. А суспільству як? Дичина на Північ тікає. Хто до нас її з Півночі гнатиме, якщо не розвідники? Не давати! І приструнчити їх треба гарненько, вкрай розбестилися. Вбивства там учиняють, солдатів викрадають і катують, мовби і не люди… Не пускати! Вкрай розбестяться…
— Не пускати, не пускати… — підтвердило зібрання. — Як ми без них? А ми їх годували-поїли, ми їх народили та виростили, відчувати мусять, а вони, знай собі, вигоди шукають, як би посваволити…
Лисий нарешті вгамувався, сів на місце і став жадібно ковтати вихололий чай. Зібрання також вгамувалося, стихло. Старі сиділи непорушно, намагаючись не дивитися на Максима.
Бошку, понуро киваючи, мовив:
— Треба ж, яке у нас безщасне життя! Нізвідки порятунку немає. І що ми кому зробили?
— Народжували нас даремно, от що, — сказав Горішник. — Без тями нас народжували, не вчасно… — Він простягнув порожню чашку. — І ми даремно народжуємо. На загубу. Так, так, на загубу…
— Рівновага… — проказав зненацька гучний хрипкий голос. — Я вам уже говорив це, Маку. Ви не захотіли мене зрозуміти…
Невідомо було, звідки лунає голос. Усі мовчали, скорботно похиливши голови. Лише птах на плечі Чаклуна куйовдився, відкриваючи і закриваючи жовтого дзьоба. Сам Чаклун сидів нерухомо. Його очі були заплющені, тонкі сухі губи стиснуті.
— Але тепер, сподіваюсь, ви зрозуміли, — вів далі нібито птах. — Ви хочете порушити цю рівновагу. Що ж, це можливо, ви спроможні це зробити. Проте питається — навіщо? Хто-небудь просить вас чинити так? Ви бачите, що ні. Тоді що ж вами рухає?..
Птах наїжачився і сховав голову під крило, а голос усе лунав, і тепер Гай утямив, що балакає сам Чаклун, не розтуляючи вуст, не зворухуючи жодним м’язом обличчя.