— Дякую, — сказав Максим. — Дякую, принце-герцогу. Я вас ніколи не забуду.
— Та що ж мене, — проказав старий. — Не заради себе даю… А от якщо вдасться вам, голубе, що-небудь, ви оцих ось не забудьте.
— Вдасться, — сказав Максим. — Вдасться, масаракш! Повинно вийти, совість або не совість!.. І я нікого ніколи не забуду.
Розділ шістнадцятий
Гаю ще не доводилося літати на літаках. Та він і літак побачив уперше в житті. Поліційні вертольоти і штабні літаючі платформи він бачив не раз і якось навіть брав участь в облаві з повітря: їхню секцію повантажили на вертоліт і висадили обіч шосе, по якому сунуло до мосту товписько виховуваних, котрі збунтувалися через погану їжу. Від цього повітряного кидка у Гая залишилися вкрай неприємні спогади: вертоліт летів дуже низько, трясло й розхитувало так, що нутрощі виверталися навиворіт, і на додачу паморочливе ревіння гвинта, бензиновий чад і пирскаючі звідусюди фонтани мастила.
Але тут усе було інакше.
Особистий Й. І. В. Бомбовоз «Гірський Орел» приголомшив Гая. Це була справді страхітлива машина, і зовсім неможливо було уявити собі, що вона здатна злетіти в повітря. Ребристе вузьке тіло ЇЇ, прикрашене численними золотими «емблемами, було довге, як вулиця. Грізно й велично простягалися велетенські крила, під якими могла б сховатися ціла бригада. До них було далеко, як до даху будинку, однак плиці шести величезних пропелерів майже торкалися землі. Бомбовоз стояв на трьох колесах, у кілька людських зростів заввишки кожне, — два колеса підпирали, носову частину, на третє спирався етажерчастий хвіст. До блискучої скляної кабіни вела на запаморочливу висоту срібляста нитка легкої алюмінієвої драбини. Так, це був справжній символ старої імперії, символ великого минулого, символ колишньої могутності, що поширювалася на весь континент. Гай, задерши голову, стояв на ослаблих ногах, тремтячи від благоговіння, і як громом вразили його слова друга Мака:
— Але ж і скриня, масаракш!.. Вибачте, принце-герцогу, мимоволі вирвалося…
— Іншої немає, — сухо озвався принц-герцог. — До речі, це кращий бомбовоз у світі. Свого часу його імператорська високість здійснила на ньому…
— Так, так, звичайно, — квапливо погодився Максим. — Це я від несподіванки…
Нагорі, у пілотській кабіні, захоплення Гая сягнуло апогея. Кабіна було всуціль із скла. Величезна кількість незнайомих приладів, навдивовижу зручні м’які крісла, незрозумілі важелі та пристрої, пучки різноколірних дротів, дивні, небачені шоломи у повній готовності… Принц-герцог щось сквапливо втокмачував Макові, показуючи на прилади, похитуючи важелі. Мак неуважно мурмотів: «Авжеж, зрозуміло, зрозуміло…», а Гай, якого всадовили у крісло, щоб не заважав, з автоматом на колінах, щоб, не приведи господи, чого-небудь не пошкрябати, витріщався й безтямно вертів головою.
Бомбовоз стояв у старому ангарі на узліссі; перед ним далеко простягалося рівне сіро-зелене поле без жодної купини, без жодного кущика. За полем, кілометрів через п’ять, знову починався ліс, а над усім цим висіло біле небо, що здавалося звідсіля, з кабіни, зовсім близьким, палицею докинути. Гай був дуже схвильований. Він погано запам’ятав, як прощався зі старим принцом-герцогом. Принц-герцог щось говорив, і Максим щось говорив; здається, вони сміялися, потім принц-герцог сплакнув, потім хряпнули дверцята… Гай зненацька спостеріг, що пристебнутий до крісла широкими ременями, а Максим у сусідньому кріслі швидко й упевнено клацає якимись важельками й клавішами.
Засвітилися циферблати на пультах, пролунав тріск, громові випуски, кабіна задрижала дрібнісіньким дрожем, усе довкола виповнилося важким гуркотом, маленький принц-герцог далеко внизу, серед полеглих кущів і хвилясто збуреної трави, вхопився обома руками за капелюх і позадкував. Гай озирнувся і завважив, що плиці велетенських пропелерів зникли, злилися у величезні каламутні кола, і раптом усе широке поле зсунулося і поповзло назустріч, швидше і швидше… За мить не стало принца-герцога, не стало ангара, було тільки поле, що стрімко линуло назустріч, і немилосердна тряска, і громове ревіння, і, через силу повернувши голову, Гай з жахом помітив, що велетенські крила плавно розхитуються і от-от відваляться, але в цю мить тряска припинилася, поле під крилами провалилося, і якесь м’яке, ватяне відчуття пронизало Гая від ніг до голови. А під бомбовозом уже не було поля, та й лісу не стало: ліс обернувся на чорно-зелену щітку, на величезну латану-перелатану ковдру, і плямиста ця ковдра повільно повзла назад. Тоді Гай здогадався, що він летить.