Він у цілковитому захваті глянув на Максима. Друг Мак сидів у недбалій позі, поклавши ліву руку на поруччя, а правою ледь помітно ворушив найбільший і, певно, найголовніший важіль. Очі у нього були прищулені, губи наморщені, ніби він посвистував. Так, це була велика людина. Велика і незбагненна. «Мабуть, він усе може, — подумав Гай. — От він управляє цією на диво складною машиною, яку бачить уперше в житті. А це ж не танк який-небудь і не вантажівка — літак, легендарна машина, я й не знав, що вони збереглися… А він справляється з нею, наче з іграшкою, наче все життя тільки те й робив, що літав у повітряних просторах. Це просто розумом не збагнути: здається, нібито він багато що бачить уперше, і все ж умить пристосовується і робить те, що потрібно. І хіба лише з машинами? Адже не тільки машини відразу визнають його за господаря… Якби він побажав, то й ротмістр Чачу ходив би з ним обнявшись… Чаклун, на якого навіть дивитися лячно, і той мав його за рівню… Принц-герцог, освічена людина, головний хірург, аристократ, можна сказати, вмить відчув у ньому щось таке, високе… Таку машину подарував, довірив… А я ще Раду хотів за нього віддати. Що йому Рада? Так, минуще захоплення… Хіба йому Рада потрібна? Йому б яку-небудь графиню чи, скажімо, принцесу… А от зі мною дружить, це ж треба… І якби він зараз сказав, щоб я викинувся вниз, — що ж, цілком може бути, що й викинусь, бо Максим… І скільки я вже через нього дізнався і Добачив, за ціле життя стільки не дізнатися і не побачити… І скільки через нього ще дізнаюсь і побачу, і чого від нього навчусь…»
Максим відчув на собі його погляд, і його захват, і його відданість, повернув голову і широко, по-давньому, усміхнувся, і Гай ледве втримався, щоб не схопити його могутню коричневу руку і не припасти до неї у вдячному цілунку. «О володарю мій, захист мій і гордість моя, накажи — я перед тобою, я тут, я готовий, жбурни мене у вогонь, поєднай мене з полум’ям… На тисячі ворогів, на розвержені жерла, назустріч мільйонам куль… Де вони, де вороги твої? Де ці тупі огидні людці у мерзенних чорних мундирах? Де цей злобливий офіцерик, що насмілився зняти на тебе руку? О чорний мерзотнику, я роздеру тебе пазурами, я перегризу тобі горло… але не зараз, ні… Він щось наказує мені, мій владар, він щось хоче від мене… Маку, Маку, благаю, поверни мені свою усмішку, чому ти вже не усміхаєшся? Так, так, я глупак, я не розумію тебе, я не чую тебе, тут таке ревіння, це реве твоя слухняна машина… Ах он воно що, масаракш, який же я бовдур, ну звісно ж, шолом… Так, так, зараз… Я розумію, тут шоломофон, як у танку… Слухаю тебе, прегарний! Наказуй! Ні, ні, я не хочу отямитися! Зі мною нічого не відбувається, просто я твій, я хочу вмерти за тебе, накажи що-небудь… Так, я буду мовчати, я заткну пельку… Це розірве мені легені, але я буду мовчати, якщо вже ти мені наказуєш… Башта? Яка башта? А, так, бачу башту… Ці чорні мерзотники, підлі людожери, вбивці дітей, вони понатикали башти скрізь, але ми зметемо ці башти, ми пройдемо залізним чоботом, змітаючи ці башти, з вогнем в очах… Веди, веди свою слухняну машину на цю паскудну башту… і дай мені бомбу, я стрибну з бомбою, і не схиблю, от побачиш! Бомбу мені, бомбу! У вогонь… О! О-о! О-о-о!!!»
Гай через силу вдихнув і рвонув на собі комір комбінезона. У вухах дзвеніло, світ перед очима плив і розхитувався. Світ був у тумані, однак туман хутко розсіювався, нили м’язи і недобре шкрябало у горлі. Потім він завважив Максимове обличчя, темне, похмуре, навіть якесь суворе. Спогад про щось солодке зринув і тої ж миті зник, але чомусь захотілося стати «струнко» і клацнути підборами. Втім, Гай розумів, що це недоречно, що Максим розсердиться.
— Я щось накоїв? — спитав він винувато і боязко роззирнувся.
— Це я накоїв, — відповів Максим. — Зовсім забув про цю гидоту.
— Про що?
Максим повернувся у своє крісло, поклав руки на важелі і задивився вперед.
— Про башти, — сказав він нарешті.
— Про які башти?
— Я занадто круто взяв на північ, — сказав Максим. — Ми потрапили під променевий удар.
Гаю стало соромно.
— Я горлав «Залізних хлоп’ят»? — спитав він.
— Гірше, — відповів Максим. — Гаразд, надалі будемо обережніші.
З почуттям величезної незручності Гай відвернувся, болісно силкуючись згадати, що ж він тут робив, і заходився роздивлятися світ унизу. Ніякої башти він не побачив і, звісно, вже не побачив ні ангара, ні поля, з якого вони злетіли. Унизу неквапливо повзла та ж сама клаптева ковдра, і ще виднілася ріка, тьмяна металева змійка, що зникала в туманній імлі далеко попереду, де у небі мусило стіною виростати море… «Що ж я тут базікав? — думав Гай. — Певно, щось’ несусвітне молов, бо Максим дуже незадоволений і стривожений. Масаракш, можливо, до мене повернулися мої жандармські звички і я Максима якось образив?.. Де ж ця проклята башта? Слушна нагода скинути на неї бомбу…»