Під цей марш вони протьопали ще кілометрів зо два, а Гай і далі думав, як же їм поводитися, якщо патруль їх усе-таки помітить, і, придумавши, виклав свої міркування Максимові.
— Якщо нас виявлять, — сказав він, — набрешемо, буцімто мене викрали виродки, а ти за ними погнався і відбив мене; блукали ми з тобою, блукали лісом і от сьогодні вийшли сюди…
— А що нам це дасть? — спитав Максим без особливого ентузіазму.
— А те нам це дасть, — розгнівано сказав Гай, — що нас принаймні не рішать на місці.
— Оце вже дзуськи, — твердо сказав Максим. — Рішати я себе вже не дам, та й тебе також…
— А якщо танк? — із захватом спитав Гай.
— А що танк? — сказав Максим. — Подумаєш, танк… Він помовчав трохи, а потім раптом задумливо сказав:
— А знаєш, непогано було б нам захопити танк.
Гай помітив, що думка ця дуже йому до вподоби.
— Чудова в тебе ідея, Гаю, — сказав Максим. — Так ми і зробимо. Захопимо танк. Як тільки вони з’являться, ти зараз же смальни у повітря з автомата, а я закладу руки за спину, і ти ведеш мене під конвоєм прямо до них. А там уже мій клопіт. Але дивись тримайся осторонь, не потрап під руку і, головне, більше не стріляй…
Гай запалився і негайно запропонував іти по дюнах, щоб їх було видно здалеку. Так вони і вчинили. Піднялися на дюни.
І відразу побачили білу субмарину.
За дюнами відкривалася невеличка мілководна бухта, і субмарина вивищувалася над водою за сотню метрів од берега. Власне, вона зовсім не була схожа на субмарину і тим більше на білу. Гай вирішив попервах, що це або туша якоїсь велетенської двогорбої тварини, або химерної форми скеля, яка не знати навіщо постала з пісків… Проте Максим умить збагнув, що це таке. Він навіть припустив, що субмарина покинута, що стоїть вона тут уже кілька років і що її засмоктало в пісках.
Так і виявилося. Коли вони дісталися до бухти і спустилися до води, Гай побачив, що довгий корпус і обидві надбудови вкриті іржавими плямами, біля фарба полущилася, артилерійська площадка звернута набік і гармата дивиться у воду. В обшивці зяяли чорні дірки з закоптілими краями, — нічого живого там, звісно, залишитися не могло.
— А це точно біла субмарина? — спитав Максим. — Ти бачив їх раніше?
— По-моєму, вона, — відповів Гай. — На узбережжі я ніколи не служив, але нам показували фотокартки, ментограми… описували… Навіть ментофільм був — «Танки в береговій обороні»… Це вона. Треба думати, винесло штормом у бухту, сіла вона на мілину, а тут наспів патруль… Бачиш, як її подірявили? Не обшивка, а решето…
— Еге ж, схоже, — промурмотів Максим, вдивляючись. — Ходімо глянемо?
Гай зам’явся.
— Взагалі-то, звісно, можна, — проказав він невпевнено.
— А що таке?
— Та як тобі сказати…
Справді, як йому сказати? От капрал Серембеш, тертий вояк, розповідав якось у темній після відбою казармі, нібито на білих субмаринах ходять не звичайні моряки — мертві моряки на них ходять, служать свій другий термін, а декотрі — з боягузів, хто загинув, пойнятий страхом, ті дослужують… Морські демони нишпорять по дну моря, ловлять потопельників і комплектують з них екіпажі… Але ж таке Макові не розповіси — засміє, а сміятися тут, здається, нічого… Або, наприклад, дійсний рядовий Лепту, розжалуваний з офіцерів, нацмулившись, говорив просто: «Усе це, хлопці, дурниці — виродки ваші, мутанти всілякі, радіація, — це все пережити можна і подолати можна, а головне, хлопці, моліть бога, щоб не заніс він вас на білу субмарину: краще, хлопці, відразу потонути, аніж хоча б рукою до неї доторкнутися, хто-хто, а я знаю…» Абсолютно невідомо було, чому Лепту розжалували, одначе служив він раніше на узбережжі і командував сторожовим катером…
— Розумієш, — сказав Гай проникливо, — є всілякі забобони, легенди всілякі… Я тобі про них не розповідатиму, але от ротмістр Чачу говорив, що всі ці субмарини заразні і що забороняється підніматися на борт… наказ навіть такий є, кажуть, мовляв, підбиті субмарини…