— Вчора моя мати ходила на базар, — ніби між іншим сказав сержант. — Купила свіжої молодої цибулі, редьки. Ви любите цибулю і редьку в сметані?
— Полуниці в сметані, — посміхнувся я, зрозумівши, що наш хитрий водій мав на увазі щось інше. — Давай без вступу, Миколо.
— Хм, розгадали, — покрутив головою Бунчук. — Балакають жінки — магазин обчистили два хлопці, одного зловили. Називають суму: мовляв, поцупили на двісті тисяч карбованців.
А воно непогано — поширення подібних чуток. Вони або присплять пильність, або стривожать решту крадіїв — і ті почнуть діяти. В обох випадках нам на руку. Страх, що Бог їх викаже, примусить робити необачні вчинки. А ще Яків Митутя…
— Слухай, Миколо, ти думав про вчорашню подію?
— Сказати? — Бунчук недовірливо зиркнув на мене.
— Авжеж.
— Не жевжики копали підкоп, — впевнено мовив. — Тим довелося добряче повколювати, і не одну ніч, а фертики й лопати не вміють до пуття тримати в руках. — І додав по часі: — Не кажучи про пилку.
Висновки сержанта співпадали з моїми…
У райцентрі спершу заскочив у відділ міліції, де зустрівся з колегами. Вони подзвонили в Малинівську сільраду й попередили про мій приїзд. На Молостова й Митутю у товаришів не було ніяких справ. І в місцевому ДАІ не значився серед порушників шофер із колгоспу «Комуніст». Отож пташниця Колосюк ніби казала правду: Валентин — порядна людина.
Залишилося подолати п'ятдесят кілометрів.
Сонце вже підбилося височенько й добряче пряжило землю. Навколо лежав степ, засіяний хлібами, соняшником і цукровими буряками. Обабіч дороги, понад кюветами тягнувся нескінченний ряд черешень, абрикосів і горіхів, дбайливо підбілених, мов одягнутих у шкарпетки. Деінде виднілися зелені купки дерев, наче в степу присіли відпочити смарагдові хмарки.
Я думав про загадкового Митутю і чи затримали Зубовського, як скоро надійдуть відповіді з областей на запит про відбитки пальців… Майор Скорич слушно зауважив, якщо серед крадіїв був чоловік із сивиною — варто підняти старі нерозкриті справи. З якого року розпочати? Стривай, а чому тим справам бути саме у нашому місті? Адже можливо… Он де Фастів — і подібна рана у Молостова…
За дороговказом «с. Малинівка — 2 км» Бунчук звернув праворуч, на брукований шлях, і нас дрібно затрусило, мов на решеті у млині. Попереду біліли довгі приміщення тваринницьких ферм, стриміла руда силосна башта, вікна хат спалахували сонячними зайчиками.
Вулиця вивела нас на площу, оточену будинками. Я розгледів серед них приміщення сільської Ради — на фронтоні майорів прапор. Микола поставив «уазик» під липою. В коридорі підлога волога, мабуть, недавно скроплена водою для погамування задухи. Я відшукав двері з написом «Секретар» і увійшов до приймальні. Біля вікна, заставленого вазонами, стояв немолодий чоловік із засмаглим обличчям, у сірому капроновому брилі й смалив цигарку, випускаючи дим у кватирку.
— Є голова сільради? — запитав у нього.
— Готується до виконкому. А ви звідки?
— З міліції.
— Ага, дзвонили, заходьте, — закивав головою.
У кабінеті за довгим полірованим столом з приставкою схилена тендітна постать. Я бачив русяву голову, що лежала на руках, на розсунутому стосі паперів, і чув тихе схлипування. Ледь здригалися худенькі дівочі плечі. Я кахикнув, і дівчина звела голову, втупилась у мене волошковими заплаканими очима.
— А де товариш Фаренюк?
— І ви теж?.. — осудливо, жалібно мовила вона, витираючи сльози пучками пальців. Потім заходилася складати аркуші. — А чи я винна? Люди ж мене обрали, довірили…
— Які люди? — не зрозумів її.
— От ви ж не повірили, а я голова сільради. Не повірили, — ображено нахмурила брови. — І щодня хтось не вірить.
Он воно що! Справді, я навіть не уявляв собі голову сільради двадцятилітньою. Мені зробилося незручно, мов дарма образив добру людину, і я поспішно представився:
— Капітан Загайгора, з міліції.
— Капітан?! — вона здивованим, недовірливим поглядом зміряла мене з ніг до голови. — Але ж ви… ви…
— Еге, ось ви теж… — я красномовно розвів руками.
— Фаранюк Оксана Петрівна. — Молода голова сільради раптом заусміхалася, від чого її кирпатий носик задерикувато заворушився.
Я розповів їй про Молостова. Нічого поганого про шофера вона не сказала. Поспівчувала його біді. Нарешті поцікавився Яковом Митутею.
— Яків Митутя? — чомусь лукаво перепитала Оксана Петрівна. — Не Яків, а Дмитро, Дмитро Танасович Бурбела, а по-вуличному — Митутя. Наш пасічник.
Пасічник. Мені відлягло на серці — не доведеться шукати його хтозна-де. Розпитав про нього. І нічого підозрілого не почув. Дивно. Чому тоді назвав його прізвисько Молостов?