— Ніби нічого такого… — глухо, розважливо почав. — Та на базарі всякий вештається люд. Багатьох знаю в обличчя вже не один рік. Особливо перекупок.
— І Бога і Зуба знаєте?
— Угу, молоді, а пустилися берега, — сумно зазначив.
— Того дня ви когось із них бачили?
— Ні. От напередодні обоє стовбичили на розі павільйону прокату вагівниць, — важко, мов над силу, сказав.
— О котрій годині? — скинувся я на те повідомлення.
— Десь… близько четвертої. Еге.
Оце факт! Саме в кінці робочого дня до магазину завезли товар. Напевне, Шалапуха і Зубовський стежили за розвантаженням. Попросив Палигу викласти, на папері своє свідчення. Гнат Федотович, зітхнувши, присунувся до столу й заходився писати. Йому було незручно, сидячи збоку, ще й навіщось тримав ліву руку в кишені. Я став біля вікна, щоб контролер почувався вільніше, й споглядав перехожих на вулиці…
— Уже, — мовив Палига.
Перечитав його свідчення, подякував. Гнат Федотович неквапно, човгаючи стертими підборами, вийшов. За ним і я. У фойє з адміністраторкою розмовляв Дзюняк. Забачивши мене, підійшов і тихо, опечалено сказав:
— Притлумила хвороба Гната. Настя тримається, а він… — І завідуючий відчайно махнув рукою.
Звісно, треба мати неабияку силу волі, щоб зовсім не опуститися, знаючи про свою приреченість. Але Дзюняк помилявся: Палигу легкодухим не назвеш, коли він працював і поводився як слід. От лише зовні трохи занехаявся.
— Як звати Котова? — запитав у Тараса Свиридовича.
— Михайло Овсійович.
— Він у павільйоні?
— До 16.00, — по-військовому відповів.
Шалапуха-Бог зранку, в день обкрадення магазину, крутився біля м'ясного павільйону. Тому я направився до бригадира рубачів Котова.
13.
Цікаво, чи впізнаю колишнього гвардії сержанта? На фото на стенді «Вони захищали Батьківщину» він зовсім молоденький, у пілотці, лупатий і гостролиций, з кількома медалями. А який зараз?
В атракціоні «Політ до зірок» настала перерва, і тільки з гучномовців лунали пісні.
У павільйоні людно й гамірно. Коло прилавків, що тяглися попід стінами, купчились покупці, а з того боку — продавці: чоловіки і жінки в білих халатах. Чулося гахкання й глухі удари, тріск — рубачі в засмальцьованих фартухах великими сокирами членували туші, довгими ножами батували м'ясо на шматки.
Я пішов уздовж прилавка. Придивлявся до рубачів. Більшість із них дужі, тлусті дядьки. Їхні мускулясті руки із закасаними рукавами вправно орудували, висловлюючись юридично, холодною зброєю. Котова не впізнавав. Посувався далі… Ось і кінець прилавка. Перетнув залу до другого. Вглядався в обличчя… Наче він: на зріст невисокий, але широкоплечий, присадкуватий, мов окоренок, повнощокий і,, витрішкуватий.
— Михайле Овсійовичу! — гукнув його.
Рубач перестав шматувати м'ясо й оглянувся. Він. Не змінився, тільки поповнів, а очі залишилися такими ж.
— Можна вас на хвилину?
Він з неохотою встромив ножа в колоду й ступив до мене. Я перехилився через прилавок і тихо сказав, щоб не чули покупці:
— Я з міліції. Мені треба з вами поговорити.
На його широкому лиці й тіні здивування. Провів рукою по голові, пригладжуючи руду підкову волосся.
— Трохи почекайте, — мовив густим басом. — Заготовлю на вагу м'яса, і побалакаємо.
Він швидше запрацював ножем. Я став під колоною. Чомусь спливло у пам'яті відвідування м'ясокомбінату, забійного цеху, де рухались на транспортері вівці у корчах, підчеплені за задні ноги, моторошний, солодкуватий запах крові… Надто мене вразило інше: там працювали жінки…
— Слухаю вас, — переді мною постав Котов, ретельно витираючи руки фартухом.
— Ви знаєте Бога і Зуба?
— Тих лоботрясів? Авжеж. Вони часто допомагають дядькам носити туші. — Він дістав з кишені цигарку, крадькома закурив. — Заробляють на «Біле міцне».
— А позавчора вранці ви не бачили їх?
— Це коли?.. — І Котов затнувся і спохопився, що я з міліції і, на його думку, не варто згадувати про обкрадений магазин. — Ні, не бачив.
— Може, хтось із ваших хлопців? — не втрачав я надії.
— Не знаю.
— Михайле Овсійовичу, обійдіть, попитайте своїх. Га? — попросив його.
Я стежив за Котовим: він підходив до одного, до другого… Вони або знизували плечима, або заперечно хитали головою… О, бригадир затримався коло високого, чорнявого. Щось говорив йому, а потім показав рукою у мій бік. Рушили обоє до мене. Не інакше як ще один свідок. Я пішов їм назустріч.