А мабуть, подумалося мені нелегке життя у нього за плечима.
Тепер мій шлях лежав на вулицю Козацьку, будинок дванадцять, де жив Корч — Роптанов Геннадий, токар, третій підозрюваний.
У сквері діяв фонтан: струмочки води били вгору й вигиналися дугами, і над чашею водограю висіла невеличка веселка. Вологий пил зносився вітерцем на тротуар, і я з приємністю на коротку мить впірнув у нього.
Універмаг уже відчинено: біля широкого під'їзду товпилися люди, ніби у вихідний день. Треба й собі заскочити, вибрати кілька літніх сорочок. Одначе лише згадав, а ноги несли далі, і раптом зіткнувся віч-на-віч з Євою — так несподівано, аж сторопів, і вона теж. Першою отямилась дівчина.
— Ой, Арсене! — сплеснула в долоні, огортаючи мене теплим каштановим поглядом. — А я думала про тебе. Сачконув з роботи?
На нас оглядалися перехожі, переважно чоловіки, міряли Єву з ніг до голови поглядами, непоспіхом відводили їх. Перукарка одягнута в чорну вузьку спідницю й жовту блузку, без жодної коштовної прикраси, одначе їй і не треба тих золотих цяцьок. Єва й так привертала до себе увагу.
— Та… вирвався випити квасу, — сказав, не знаючи як викрутитись, розуміючи недоречність цієї зустрічі.
— А вже купаються і загорають, — прозоро натякнула вона про пляж. — Люблю смажитись на сонці.
— Я теж, але за відрядженнями ніколи.
— Давай у неділю. Приходь о дванадцятій на Флотський бульвар, до гармат, — невимушено призначила побачення й узяла за руку багатозначно потисла, обволікуючи каштановою млістю. — Прийдеш? — її голос прибрав найчарівнішого тембру, заграв усіма барвами й відтінками обіцяного щастя.
— Постараюсь, — промимрив і ненароком зиркнув на годинник.
Єва перехопила мій погляд, і на її лице набігла хмарка невдоволення, яка враз щезла.
— Ох, кляті відрядження! — мовила з лукавою посмішкою. — Ну, ходімо, я тебе проведу.
Напевне, таки відбилася розгубленість на моєму обличчі, бо перукарка засміялась.
— Не бійся, тільки до твого товариства, — заспокоїла поблажливо, ніби зробила для мене дорогу послугу.
До обласної організації товариства «Знання» якась сотня метрів. Я гарячково шукав виходу з незручної ситуації. Проте було пізно признаватися, що місце моєї роботи не там, інакше б я виявився брехуном, хай і не з власної волі, та все одно неприємно. Єва тримала мене попідруч, її волосся торкалося моєї їдоки, лоскотало, наче павутина бабиного літа.
— Арсене, чого ти мене цураєшся? І холодний… — зненацька тихо запитала дівчина і довірливо притислася до мене плечем. — Я відчуваю, відчуваю…
Я сторопів од її відвертості.
— Не вигадуй, Єво, — невпевнено заперечив.
— Відчуваю, — гірко повторила. — Ти мене боїшся. Здаюся тобі надокучливою і легковажною? Правда?
А хай йому біс! Це ж треба?! Єва мов зазирнула в мою душу. Ні, не наївна вона дівчина, як думав. Не знаходив слів для виправдання. Мовчав, щоб остаточно не пошитися в дурні.
— Ти не признаєшся, — знічено мовила. — А я… Ти мені дуже подобаєшся, Арсене, і я не хочу цього приховувати. Ось і все.
Єва повернулася й пішла. Я стояв і дивився їй вслід. Мені було ніяково, і чомусь обіймав жаль. Докоряв собі за нещирість і холодність, байдуже ставлення до дівчини. І це після всього… Що ж мене стримувало і справді відлякувало у ній? Не міг розібратись. І не ворухнувся язик її гукнути, зупинити, спробувати порозумітися, її жовта блузка мигтіла серед перехожих. Єва зникла за рогом універмагу.
Я рушив на проспект Леніна, до автобусної зупинки. Пора їхати на вулицю Козацьку до Роптанова. Від зустрічі з дівчиною залишився неприємний осад власної провини.
20.
Майже півгодини автобус кривуляв вулицями. Скоро кінцева зупинка, і в салоні меншало пасажирів. Тут уже не відчувалося, що їдеш великим містом: хати губились у квітучих садках і пелюстки білого цвіту густо лежали на бруківці. З-за гілля не розгледів номерів будинків, і довелося вертатися назад.
Ага, ось дванадцятий, із силікатної цегли, з довгою скляною верандою, до якої притулено велосипед. Від хвіртки тяглася асфальтова доріжка, над нею напнуті півколом грубі дроти, обсновані галузинами винограду. Вони утворювали зелений затишний тунель. Мені аж не вірилося, що це помешкання Корча, оскільки знав із досвіду — такі хлопці не здатні до хазяйнування.
Із зеленого тунелю потрапив на просторе подвір'я і відразу побачив Роптанова — він сидів на стільчику і лагодив дитячий триколісний велосипед. Рудоволосий, голий до пояса, засмаглий, він сторожко зиркнув на мене. Я привітався, представився. Корч звівся, непоспіхом почав витирати руки ганчіркою.