— Геннадію Трохимовичу… — розпочав я.
— Давайте без вступу, — недоброзичливо перебив Роптанов. — Хто наклепав на мене? Якого воза чіпляєте?
— Слухайте, нам треба розібратися, — суворо сказав я. — І це не означає, що вам не вірять. І не ображайтесь. Ви повинні допомогти нам. Звичайно, — пом'якшив тон, — неприємно торкатися минулого, але нічого не вдієш.
Корч пронизливо подивився на мене, мабуть, хотів пересвідчитись у моїй щирості, і напруженість та насторога спали з його обличчя від усмішки, яка ледь зачепила кутики губ.
— Справді — і чого це я?.. — вибачливо спохопився, підсунув мені стільчик, а сам поставив велосипед на колеса й сів на сідло, зітхнув. — Не дуже приємно ворушити своє минуле.
— Згоден з вами! — Мені сподобалася його раптова розважливість, зміна настрою, за чим відчувався твердий характер і здоровий глузд. — У мене всього кілька запитань. Ви не знали Бога і Зуба, вони ж Шалапуха і Зубовський?
Роптанов подумав лише мить.
— Ні, вперше чую.
— А позавчора вранці були на ринку?
— Був. Купив три кілограми м'яса.
Ось воно: ринок, м'ясний павільйон. Рубач Заваров не помилився.
— Може, вам знайоме прізвище Тягун?
— Ні.
Признатися, іншої відповіді я не чекав. Його заперечення мене не порадувало. Воно могло свідчити про Корчеву затятість, намагання приховати знайомство з Богом, Зубом і Тягуном. Я показав йому фотографію з Митуті — пасічника з села Малинівки. Роптанов довгенько розглядав його і повернув, здвигнувши плечима.
— Справа надто серйозна, Геннадію Трохимовичу, — зауважив я. — Хто вас бачив позавчора вдома?
— Дружина, батьки і… — Він ляснув себе по лобі долонею: — Вони ж родичі… Сусіди бачили: тітка Параска і дядько Онисько! — зраділо вигукнув. — Вони зараз на базарі, торгують городиною.
— О котрій годині чотирнадцятого ви прийшли з роботи?
Роптанов злякано блимнув на мене зеленими очима й закусив губи. Мовчав, а його рука стискала ганчірку, аж побіліли пальці…
— Я чекаю, — нагадав йому.
— Пізно, — видушив із себе.
— Точніше.
— Близько другої ночі.
— А коли пішли з роботи?
— Ще до одинадцятої.
— Де ж ви були?
Роптанов знову мовчав. Тремтячими пальцями видобув цигарку, закурив, ламаючи сірники. Він над силу тримав себе в руках, і я напружився, приготувався до захисту.
— Нікому б не сказав… — пошепки, крізь зуби, мовив. — Я… я слідкував за своєю… Вона зараз ходить на нічну, працює на швейній фабриці. Мені часом здається, вона не на роботу, а… Не вірю я їй, не вірю, щоб за такого, як я… — Корч відвернувся.
За роки служби я наслухався безліч різних історій. Траплялося, на очах гинули талановиті актори, коли викривали їх гру, були й щирі сповіді, каяття. У Роптанові я ще не міг розібратись і не мав ніяких прямих доказів його причетності до злочину. Тільки свідчення Заварова і словесний портрет, який створили з його допомогою, що виявився схожим як дві краплі води на Корча. Безперечно, для підозри досить. І я відчув — токар її не спростує.
— Де ви стояли того вечора?
Він незрозуміло витріщився на мене. Я повторив запитання.
— Тут недалеко.
— Бажано глянути.
Роптанов одягнув сорочку, і ми вийшли на вулицю. Він упевнено привів мене у занедбаний палісадник, густо порослий кущами і старими акаціями, із залишками бесідки — із землі стирчали погнилі стовпці. Звідси справді зручно стежити за хвірткою і автобусною зупинкою. Корч розшукав місце, де стояв. У траві біліли свіжі недопалки. На жаль, ні слідів взуття, ні покришки велосипеда не відбилося на пожухлій траві.
Потім Геннадій, уникаючи мого погляду, показав друге місце — лавку в скверику перед швейною фабрикою, навпроти прохідної. Ми сіли на неї. Я не сумнівався: тітка Параска і дядько Онисько підтвердять, що бачили Корча вранці вдома. А він, за показанням Заварова, розмовляв біля м'ясного павільйону з Шалапухою і Зубовським. Невже рубач помилився? Ні, опис зовнішності точно співпадав з рисами обличчя Роптанова.
Корч повернувся додому близько другої ночі. Майже три години слідкував за дружиною, якщо зважити на його запевнення. До того ж ніхто його ніде не бачив. А саме тоді обікрали магазин і поранили Молостова. Я не мав права беззастережно приймати свідчення Роптанова, коли у них з'явилися розбіжності.
Скоса поглядав на Корча. Про що він думав, звісивши голову на груди? Брак алібі — не жарти. Уявив життя Роптанова, якого постійно терзали ревнощі. Певна річ, коли припустити їх правдивість, я розумів його. Коли припустити…