— Слухай, Гено, а жінка знає?
— Що ви?! — злякано відсахнувся від мене. — Не дай бог! Катя хороша.
— Тоді або ти здурів од недовір'я, або надто хитрий! — зопалу вихопилось у мене. — Якщо перше — не переслідуй, вір людині, яка полюбила тебе, народила тобі дитину. Це ж не життя, а каторга. І один крок до злочину. Візьми себе в руки.
— Та я… мені… — знічено белькотів Роптанов.
— Гаразд, — заспокійливо сказав я. — Де ти раніше працював?
— В гастрономі вантажником, всього місяць.
— А чого звільнився?
Корч зам'явся, та через мить довірливо мовив:
— Розумієте, там вино, горілка, пиво і тут тобі закуска. Ну я подалі від гріха, щоб не зірватися, — махнув рукою.
Подвійне враження справив на мене Роптанов. Підозра не розвіялась, бо Шалапуха, Зубовський і Роптанов у минулому не янголи, а до них ще долучився Тягун Феофан Миколайович, який залишив свої відбитки пальців. Може статися, що Феофан залучив їх до крадіжки.
21.
Невдовзі я приїхав у відділ і розповів слідчому Топчію про наслідки розшуку. Анатолій пошкодував, що я не зустрівся з тіткою Параскою і дядьком Ониськом. Без їх свідчень наші висновки стосовно Корча двозначні й непевні. Слідчий нетерпляче чекав відповіді із Вінниці. Якщо там проживали Баглай, Страпатий і Тягун…
Якраз наспіла обідня перерва. Ми з Топчієм поїли у кафе «Чайка», і я, не гаючись, вдруге подався на вулицю Козацьку. Щоденні базарувальники торгують до полудня, отож сусіди Корча вже повинні сидіти вдома. І не помилився. Тітка Параска — невисока, худа, гостролиця жінка, загнічена сонцем, — мила посуд у літній кухні. Вона підтвердила: бачила п'ятнадцятого травня вранці Роптонова на подвір'ї.
Дядько Онисько, хильнувши кварту вина власного виробництва, спав за хатою на тапчані. Трохи прочумавшись, гугнявив, наче стара платівка: «Крутиться, щоранку крутиться на подвір'ї». А коли я зауважив, що Геннадій працює і в першу зміну, дядько довго кліпав повіками, осмислюючи почуте, а потім знову заторочив: «Крутиться, цілими днями крутиться». Безумовно, таке свідчення до уваги не бралося.
На Роптанові-Корчі лежала підозра. Проте для його арешту і обшуку Топчію бракувало вагомих доказів. Слідчий був у розпачі. Він збирався йти до Шалапухи: складав папери у теку.
— Склероз! — несподівано вигукнув Анатолій. — Дзвонив же Махов! Просив зайти до нього.
Я підхопив й заспішив у прокуратуру. Чого викликав мене Гліб? Я міг його порадувати, бо дізнався, хто мешкав у квартирі до Шеляга. А от що було з Личаковим далі? Адже хвороби не продовжували віку…
Глібу жарко: вікно у кабінеті відчинене і він у самій сорочці з короткими рукавами (піджак на спинці стільця), на столі сифон, склянка і папери, папери. Темно-русявий чуб розкошланий — перша ознака, що Махов схвильований і довго міркував, запустивши, за звичкою, п'ятірню у волосся. Він глянув на мене відсутнім поглядом і втупився у стіл, та нараз скинувся.
— О, Арсен! — здивовано протяг. — А я тебе чекаю. Тут таке, таке… — покрутив головою, ляскаючи долонею по паперах.
— У мене теж є новина, — похвалився я, згораючи від цікавості.
— Давай спершу свою.
Я розповів, як у старого шахтаря довідався про Петра «Першого», потім про відвідини фотоательє. Гліб уважно вислухав і щасливо посміхнувся. Я подумав, що, мабуть, слідчий прокуратури зробив якісь далекоглядні висновки.
— Значить, Ламбуцький знав Петра «Першого», тобто Личакова, — підбив підсумок Махов. — Угу, в 1948 році захворів і з 1950-го постійно у лікарні… Личаков Петро… Темна особа — майстер жіночих портретів. Ось візьми, ознайомся, — подав мені теку.
У ній — документи експертизи. Я заглибився у них. Розчленованій жінці 21–23 роки, убита в 1945–1947 рр., у неї перелом передпліччя правої руки, що сталося раніше — у 1941–1943 рр. З пістолета «вальтер» застрелений у 1946 році водій, який супроводжував касирку приміського цегельного заводу. Жінку задушили. Номери купюр ідентичні пограбованим. Коштовності викрадені в 1946 році з ювелірного магазину… Я глянув на Гліба й розкрив рота поділитися враженням.
— Зачекай, — слідчий застережливо звів руку. — Я підняв справи про зникнення громадян у 1945–1947 роках, переглянув їх і надибав… — Гліб поклав переді мною стару, тонку, обтріпану папку.
«Справа про зникнення гр. Кодоли В. О.» — напис вицвілим фіолетовим чорнилом… Розгорнув — заява матері до міліції з проханням розшукати дочку Віру, свідчення хазяйки, у якої наймала кімнату Віра. До дівчини приходив Костя, продавець комерційного магазину «Бакалія». Показання завідуючого магазином: Костя Забильняк з 29 липня не з'являвся на роботі й десь подівся. Далі — пояснювальна записка: з 26 липня Кодола В. О. перестала прибирати у фотоательє, і невідомо де вона. Підпис… Я не повірив власним очам. Личаков! Дівчина прибирала у фотографії Петра «Першого»! А в його квартирі знайшли останки…