— Ходімо, Ніно, — спроквола сказав.
Надворі нас огорнув затишний травневий вечір. Попрошкували до Флотського бульвару. Мовчали. Я вперше з гіркотою і сумом пожалкував за літами, минулими після розставання з Олею. Вони пройшли у самотині, без любові. Лише тепер зрозумів, чому в мене не було справжнього почуття до Єви Галафути. У перукарки все нарочите: одяг, зачіска, навіть косметика підкреслювала її принади й гордовиту красу, а за тим усім відчувався холодний розрахунок досвідченої дівчини. Еге, саме досвідченої.
Ніна… Скоса зиркнув на неї: вона поруч — із лагідним обличчям, проста й безпосередня, і не знала про свою привабливість, не думала, яке враження справляє на оточуючих. Наші руки ненароком торкались, і дівчина здригалася від дотиків, трохи віддалялась од мене, проте знову наближалася, щоб нас не роз'єднували перехожі. Мені кортіло взяти її попідруч, але не насмілювався.
Ми якраз ішли повз вулицю Луначарського, і мені трапилася нагода заговорити.
— Запам'ятай, Ніно, он, за триповерховим будинком, твоя облспоживспілка, — показав їй.
— Ой, як близько від готелю, — зраділо мовила. — А де база?
— Цього не знаю.
У нас знову зав'язалася розмова. Не розгледілись, як опинилися на Флотському бульварі. На ньому багатолюдно: молодь прогулювалася вздовж парапету, сиділа на лавках. У Ніни засяяли очі від збудження й цікавості. Я показав їй старовинні гармати і якорі, потім зупинилися біля парапету, звідкіля відкривався чудовий краєвид на лиман, що ряхтів жовтими блискітками місячного сяйва. Неподалік, праворуч, стояли білі кораблі й виднілося густе плетиво арматури стапеля, у якому палахкотіли голубі зірки електрозварки. Піна захопленим поглядом ніби вбирала у себе все навколишнє…
До готелю ми повернулися без десяти хвилин одинадцять. Я помітив, що дівчина не поспішала до нього, мабуть, їй не хотілося залишатись одною у чужому місті. Я добре її розумів. Ніна спинилася на сходах і жалісливо глянула на мене, наче маля, яке привели батьки до дитячого садка, а самі верталися назад.
— Боже, я й забула! — спохопилася. — Вам же передала Віра Матвіївна варення.
— Хай залишається в тебе. Будеш запрошувати на чай? — жартома запитав.
— Аякже, Арсене Федоровичу. Тільки переберусь у гуртожиток — і прийдете, — щиро пообіцяла.
23.
У трамваї згадував зустріч з Ніною і два-три рази зловив себе на тому, що безпричинно посміхався. Насторожено позирав на пасажирів, чи не помітили моєї дивної поведінки. Одначе на мене ніхто не зважав, поскільки о тій порі трамваї четвертого маршруту наповнювались притомленими робітниками із суднобудівного заводу.
Через кільканадцять хвилин зійшов на своїй зупинці. Час пізній, і я виявився самотнім перехожим. На розі вулиці Дачної непривітно бовваніли сірі стіни з чорними проваллями вікон недобудованого дому. Я ступив під дощаний дашок (пересторога за правилами техніки безпеки), що тягнувся попід стіною будови, і мої кроки лунко зазвучали по настилу. Попереду, в кінці вулиці, світив поодинокими вікнами мій гуртожиток.
Завтра передбачався нелегкий день…
Нараз над моєю головою щось бухнуло, потім загрозливо заторохтіло, наче падало з неба каміння на козирок, і я прожогом метнувся вперед, а позаду затріщало — проломила дашок і посипалися долу цегла, саме на те місце, де мить тому йшов. Я остовпіло дивився на купину і осідаючий пил, попервах нічого не тямлячи.
Скільки промайнуло секунд чи хвилин розгубленості — не знаю. Навколо — ні душі. Ковзнув очима по будові — нічого підозрілого і ніякого шуму. Аж не вірилось, що цегла призначалася мені. Може, випадково? Дмухнув вітер і здув піддон? Дурниця, цегла — не пір'я. І я шаснув до воріт, сподіваючися зловити зловмисника. Не міг він далеко втекти. Не міг.
Нишком пробрався на подвір'я. Прислухався. Ніде не шеберхне. У вагончиках для будівельників темно. Але ж повинен бути сторож. Де він? Далебі, тут нічого брати, окрім битої цегли. І навколо темно, хоч у око стрель. Зрозумів, що напасник уже встиг втекти. Он темніли, купчилися густі чагарі, збігали схилом пагорба до лиману. Я крадькома рушив туди, ховаючись у смолисту тінь дому.
Дістався перших кущів. Ступав, увесь напружений і насторожений, готовий до всього. Шипшина і глід чіплялися колючками за одяг, дряпали руки. Ніби знизу, від води, долинув сплеск. Часом не видалось? О, знову. Може, підкидалася риба?..