— Ти хто такий? — хрипко запитав, повертаючи кучмату голову до пляшки, потягся до неї, глянув — порожня — й запхав у дірку матраца, мов у кишеню.
— З міліції, капітан Загайгора.
— Та ну?! — Крекчучи, він важко звівся. — А чого? Свиней на моєму сторожуванні не покрали. Брешеш, що з міліції. Надто молодий для капітана, — зачухмарився в голові.
Мені не хотілося показувати йому посвідчення. Замість того я запитав:
— Як ви познайомились із Личаковим?
— З яким Личаковим?
— Фотографом. Ювелірний магазин, кінотеатр «Промінь»…
Його пальці завмерли у волоссі, й дядько скинув на мене зовсім протверезілі бляклі очі.
— А… ви звідки?.. Хто вам?.. — здивовано залупав.
— Відповідайте, — не давав йому отямитись.
— Давно то трапилось, ого-го коли… — протяг, махнувши рукою. — Золотарював я у місті, а за фотографією у дворі нужник. Ну, вибіг чоловік до вітру, слово за слово й розбалакались.
Він продовжував сидіти на матраці, відкинувшись, спершись на нього руками, а я стовбичив над Халазієм і з висоти свого зросту бачив чорних мурах у його розкудланій голові, що сновигали у волоссі.
— І ви порадили Личакову взяти до себе Кодолу Віру?
— Я. Тяжко тоді ж жилось у селі… — Він знову запустив п'ятірню у волосся.
— А з ким товаришував Личаков?
— Хто його знає, — стенув плечима. — Він фотограф, а я…
Безперечно, у фотографа і золотаря не могло бути ніяких спільних інтересів, окрім… Постривай! Адже…
— Семене Яковичу, пригадайте, в яку пору доби ви здибались із Личаковим, — попросив його.
— Хм… — Халазій витяг порожню пляшку з дірки, із жалем оглянув її і встромив назад. — Важко згадати… Стільки минуло років… Ну да, вдень, вдень, — упевнено повторив. — Таки не стеряв пам'яті.
Неправду сказав. Золотарі ніколи вдень не займалися своєю роботою. До того ж — фотографія у центрі міста. Навіщо збрехав? Ой Арсене, як усе просто! Тоді б я запитав: а чому Личаков серед ночі не вдома? Відразу й зародилася б у мене підозра до нього і Халазія. Справді не втратив глузду колишній золотар. Ледве не обвів круг пальця.
Більше ні про що не питав. Хай не тривожиться. А про його особу дізнаємось. Сідаючи в «уазик», помітив між стовпцями хвіртки непривабливу постать Халазія.
28.
Махова я застав у кабінеті, за столом, досі заваленим паперами й папками. Вигляд у слідчого не з кращих. По собі знав, як втомливо вивчати старі справи, скільки потребували вони уваги й напруження, щоб чогось не пропустити, як перший-ліпший факт аналізувався, співставлявся з теперішніми подіями, й одразу робилися висновки, припущення і занотовувались для пам'яті на окремому аркуші.
Мені не терпілося розповісти Глібові про відвідини Кодоли і Халазія, чимшвидше прочитати записи Віри, помізкувати вкупі над підозрілою поведінкою колгоспного сторожа. Час на те був — трохи більше години до наради в Ольхового. Отож з порога я сказав Махову:
— Розчленований труп — дочка Кодоли, Віра. Це вже точно, Родіоновичу. А Халазій…
— Зачекай, Арсене, я ось закінчу… — перебив мене слідчий.
Я сів і взявся за щоденник Віри.
«12 липня 1942 року. Спухлою, мов колода, я лежу хвора на печі. Що тільки не робила, щоб. не забрали у німецьку неволю! Шпилькою руки поколола й прикладала до ран отруйне зілля, аби чиряки і нариви викликати на тілі. Все робила, нелюдський терпіла біль, щоб тільки не потрапити у німецьку неволю. А коли зілля не допомогло, два тижні нічого не їла і так схудла, що люди не впізнавали, ані встати, ні ходити не могла.
18 липня 1942 року. До села прибув німецький каральний загін. Жодної хати не поминули поліцаї, наче гицелі, гасали по селі, ловили людей, кидали в льох, а щоб не втікали невільники, 50 поліцаїв поставили на варті. Я насилу додибала до ставка, сховалася у воді за вербовим корчем.
Люта вівчарка знайшла. Витягли мене і напівроздягнуту, босу, в одній сорочці кинули в льох. Того дня німецькі головорізи і поліцаї зловили 30 чоловік, а в полудень посадили нас на підводи, не дали попрощатися з рідними і повезли до міста. Разом зі мною їхали мої подруги Марцеліна Бахнівська, Стася і Франя Черняхівські.