Привезли нас на станцію, кинули у вагон, в якому перевозять худобу. Понад 70 чоловік напхали у нього, на брудну підлогу з гноєм. Під охороною поліцаїв повезли нас на Львів, а звідтіля на Перемишль. П'ять днів були ми в дорозі. Тільки через грати подавали нам їсти: ранком — просяну баланду, а ввечері — півсклянки брудної рідини.
24 липня 1942 року. Приїхали в Перемишль. Відчинили вагон і погнали нас на комісію. За 5 днів уперше дихали свіжим повітрям, зомлівали і падали. На вигоні за містом кинули нас в обору, обтягнуту п'ятьма рядами колючого дроту.
Осттабір № 27. В цей табір смерті зігнали понад 12 тисяч радянських людей. Тут вони проходять «карантин». 6 днів невільники не отримують ні харчів, ні води. Таке правило душогубів.
Правду скажу: їсти не хотілося, а води, здавалось, випила б ціле відро. Через 5 днів повели нас на медкомісію, Зовсім роздягнули і поодинці підводили до столика, за яким сиділи лікарі. На руках у мене ще були незагоєні рани. Велику надію я покладала на них — звільнять за хворістю. Підійшов до мене старшин лікар, обдивився рани і несамовито загорлав:
— Карош паненка! В Герману видужаєш!
Начепили мені на правий бік грудей номер невільника «ОСТ 12885». Цього ж дня видали нам по склянці кави, засолодженої буряковою юшкою, посадили у вагон. І проліг наш путь на Берлін.
1 вересня 1942 року. Військовий завод. Робочий день — 12 годин. Тут працює 8 тисяч невільників з Франції, Чехословаччини, Болгарії, Югославії, жінки і діти. Живемо ми в оборі просто неба, годують нас гірше, ніж собак. Від тяжкої праці й життя почалося сьогодні у мене кровохаркання. Згадала, що в цей день колись ішли ми в рідну школу після літніх канікул.
10 жовтня 1942 року. Я познайомилась із французьким робітником Бернардом Ренне. Хороша людина. Теж ненавидить фашистів. Хоч нашої мови не знає, але ми порозумілися. Працюємо поруч. Я помітила, що іноді він начиняє снаряди не порохом, а чимось іншим і вкладає туди якісь папірці. Зрозуміла, що робив француз: фальшиві снаряди. А папірці — привіти нашим бійцям. Я теж так чинила, коли не було наглядачів, а на папірці писала: «Чим можу, тим і допомагаю».
15 грудня 1942 року. Від важкої роботи й злиденного життя зовсім знесилилась. Хочеться вмерти, а смерть не приходить. Вирішила накласти на себе руки. Якось повели нас у лазню. Я взяла з собою ножиці й намагалася перерізати вени. Заллялася кров'ю. Непритомною витягли мене дівчата і принесли в барак. Потім повезли в лікарню, оглянули лікарі, перев'язали і відправили на завод. На другий день я впала на роботі, знепритомнівши. Прибіг майстер, лаявся, а потім причепив мене до підйомного крана і виволік на вантажний двір. Що було далі — не знаю.
Прийшла до пам'яті у табірному шпиталі. Три тижні лікували, а харчі були гірші, ніж на заводі. А поруч із шпиталем на хазяйській садибі бурякова плантація. Виснажені голодом, крадькома вночі ми різали колючий дріт, пробиралися туди і рвали гичку, буряки. Здавалося, що нічого смачнішого в житті не їла. Дізналися про це хазяї, наслали гестапівців. Переламали кийком мені праву руку, побили, розстріляли 28 жінок, заставили нас викопати яму, позносити їх і засипати…»
— Арсене, ти що?.. — Гліб нахилився до мене через стіл і поторкав за плече.
— Га? — Я звів голову — зустрівся із стурбованим поглядом слідчого і отямився від важкої задуми. — Яка доля, Глібе, скільки мук і страждань! І як вона зуміла робити записи?
— Ти про кого?
— Про Кодолу Віру, про наших людей, яких фашисти вивезли до Німеччини.
— А… — Гліб посмутнішав. — Мій старший брат не повернувся з неволі, десь там загинув. Ні фотокартки нема, нічого, тільки в пам'яті, і невиразно… Я ж тоді був малий.
Ми замовкли на кілька хвилин. У нього війна забрала брата, у мене — батька.
— Ну то які новини? — зітхнувши, запитав Махов.
Я розповів про матір Віри, переказав розмову з нею і Халазієм, як він мене обманув, щоб приховати своє, мабуть, тісніше знайомство з Личаковим, що Вірі переламали гестапівці праву руку, а звідси…
— Доказ маємо, — зауважив Гліб. — Щодо Халазія… Наведемо про нього довідки.
— Він об'явився у Щасливому восени сорок п'ятого року, і з осені почалися грабунки і вбивства, — додав я.
— Угу, з осені, — Слідчий погортав справу. — А взимку сорок шостого якийсь «Квач навів на позику». Згідно розслідування, злочин стався так: в урочистій обстановці, в клубі, колгоспники підписувалися на позику й вносили гроші. Закінчили пізно. Везти гроші з Кайданного в місто побоялись. Заночували у хаті секретаря сільради. Надворі мороз. Добре напалили в грубі, повечеряли з чаркою. На другий день — нема секретаря на роботі. Опівдні прийшли до нього додому — всі мертві, почаділи, а грошей нема. Квач затулив, як тепер відомо, комин. Тут ще є деякі нерозкриті злочини тих часів. Приміром, убивство касирки і шофера цегельного заводу, що везли зарплату… — Задзвонив телефон і перервав Гліба. — Махов. Зараз?! Уже прийшов?! — кинув на мене стривожений погляд. — Ні, поки що оперативників не треба. Я і Загайгора, — поклав трубку й схопився: — У Личакова відвідувач!