Збираючись іти, я написав йому свій телефон і чергового, нашу адресу на випадок, якщо згадає щось нове.
— Кілька днів я побуду у Вінниці. Трапиться потреба — зайдіть у відділ на Ленінській до Моренцова.
— Обов'язково. — І, глянувши у папірець, Страпатий зауважив: — Ось у якому вони місті. А я подумав, що тут об'явилися.
— Коли б тут, Сидоре Панасовичу, ви б досі не топтали ряст.
— Вірно. Їх, як я зрозумів, ще не знайшли, — замислено сказав.
Висновок він зробив правильний. Ми розпрощалися, Страпатий залишився на лавці наодинці із своїми невеселими спогадами. Я не сумнівався у його непричетності до злочинів, Дорогою ціною він заплатив за своє виправлення. До старого йому не було вороття.
Тепер мій шлях лежав на Київську, до Баглай Катерини. Чекав на вулиці Пирогова автобус, і раптом спало на думку: можливо, у Катерини Андріанівни чоловік і від нього діти, які не відали, з ким вона була вперше одружена. Отож не варто потикатися до неї додому. Краще завтра на роботу.
До Моренцова зарано. Володимир, як і я, приходив зі служби відразу по шостій вечора, і я неквапною ходою пішов до парку культури і відпочинку імені Горького.
33.
На другий день я вирушив на зустріч з Баглай. Сподівався, що вона багато розповість про свого колишнього чоловіка. Може, він подав про себе звістку, надсилаючи синові грошові перекази, чи писав листи, листівки, телеграми. Втім, не дуже надіявся. Такі батьки здебільшого забувають своїх дітей назавжди. Іноді вони вертаються до них мов сніг на голову вже старими й немічними, чужими, і тоді в сім'ї відбувається трагедія.
Одначе я навіть не уявляв, яка драма сталася з жінкою.
Тролейбус зупинився. Я вийшов. Тротуар тягнувся вздовж огорожі з видіркованих вузьких смужок металу. Відразу за нею росли високі, стрункі тополі — цілий квартал тополь над вулицею, наче сторожа на чатах. За ними, в глибині саду, виднівся триповерховий корпус, змурований з червоної цегли. Лікарня. Он і ворота. З них виїхала «швидка медична допомога».
Подвір'я просторе, упорядковане: асфальт, квітники, лавки, низькі плакучі верби, мов зеленокосі русалки. Я попростував до під'їзду. До нього найбільше прямувало людей. Здогадався, що там поліклініка. Не помилився: віконця до регістраторів, стелажі з амбулаторними картками. Запитав усю білу, наче коробочка бавовни, дівчину:
— Скажіть, де знаходиться фізіотерапевтичний кабінет?
— Перший поверх, сімнадцять.
Пішов коридором. Обабіч двері з номерами. Під стінами сиділи відвідувачі, деякі упівголоса розповідали про свої хвороби, скаржились на недуги. Аж в кінці побачив цифру 17. Спинився і міркував, як викликати й поговорити з Баглай. Хоч пацієнтів на фізіотерапію було мало, але хто з них на масаж — невідомо. Чекав, прихилившись плечем до стіни, щоб кимось передати. О, медсестра чи лікарка взялася за ручку.
— Будь ласка, попросіть Катерину Андріанівну, — затримав її. — Дуже треба.
— Добре.
Пацієнти снували туди-сюди. Я очікувально зиркав на двері… У поліклініці стояв гул, ніби на вокзалі. Бракувало оголошень і перегуку поїздів, клунків та валіз. За якимись дверима хтось ойкнув, і на мить шум ущух — люди насторожились, прислухаючись. Та поволі знову заджмеліли голоси. Невдовзі в коридор, нетвердо ступаючи, вийшла бабуся, тримаючись за щоку. Мабуть, їй вирвали зуба і вона зойкнула від болю.
Не помітив, скільки минуло часу (вже подумав — Баглай забули передати моє прохання), коли на порозі кабінету з'явилася немолода, років п'ятдесяти, жінка в білому халаті й косинці, довгообраза, з дивним, непорушним поглядом ясних волошкових очей. Вона втупилася поперед себе в стіну і проказала холодно:
— Хто мене викликав?
— Ви Катерина Андріанівна? — підступив до неї.
— Я. А ви хто? — Вона повернула до мене голову, і я зустрівся з її застиглими волошковими очима.
Дивився в них, некліпаючі, байдужі, і мені по спині поповзли мурашки, й серце стислося від жалю. Баглай незряча. Відколи? Адже Страпатий мені нічого…
— Хто ви? Що ви хотіли? — стривожено запитала.
— Я… — опанував себе і стишено мовив: — Я з міліції. Хотів би з вами поговорити.
— Невже Юра… — її губи засіпались, і вона простягла руку — намацала мене і міцно стисла вище ліктя. — Ви Юру?..
Я не відав, кого мала на увазі Баглай. На нас почали зглядатись. Місце для розмови мене не влаштовувало.
— Катерино Андріанівно, ви можете на кілька хвилин залишити роботу? Нам десь треба…
— Можу, можу, — квапливо погодилась і випустила мою руку. — Ходімо.
Вона впевнено пішла коридором до виходу. Пацієнти віталися з нею, завбачливо даючи дорогу. Її знало багато людей. Мені кортіло їй допомогти: взяти за руку й повести за собою, але боявся образити — надто незалежно трималася Баглай. Збоку й не помітно, що невидюща. Лише на ґанку уповільнила ходу, коли спускалася східцями. Направилась до лавки під плакучою вербою. Ми сіли. Баглай упівоберта до мене, і я ніяк не міг уникнути її синіх безживних очей.