— Кажіть, товаришу, — нетерпляче попросила. — Кажіть.
— Спочатку, Катерино Андріанівно, ви мені… про свого чоловіка, Данила Євсагановича, — нерішуче запропонував їй.
Вперше у своїй роботі зіткнувсь із сліпим свідком, мене бентежило чуже горе — людина поринула у вічну темінь.
— О, щоб його путь загибла, виродка, — простогнала-мовила з відчаєм. — Забрав, забрав у мене найдорожче…
Чи не через Данька вона втратила зір? І про якого Юру говорила?
— Коли ж ви бачилися з чоловіком?
— Я не бачила його. Я тоді лежала у лікарні із запаленням легенів, коли він приїхав.
— У якому році?
— В сорок п'ятому, восени. Він прийшов уранці до нас додому, розповідала мама, в солдатському одязі, при орденах, довго розмовляв з моєю матір'ю, виклав подарунки, поснідав, а потім узяв Юрчика… — її неживі очі наповнилися слізьми, й жінка закусила губу, щоб не заплакати, помовчала хвилину. — Узяв Юрчика й сказав мамі, мовляв, з ним навідається до мене у лікарню. І як пішов…
Баглай не стримала сліз: вони поволі викотилися з очей і побігли по щоках.
— А далі, Катерино Андріанівно? Хто це Юра?
— Юра — мій син, — схлипнула вона. — Пішов з ним і не вернувся додому. І до мене вони не приходили. Кудись забрав той ірод мою дитину. Як дізналася, почала сліпнути.
Батько викрав сина! Мене приголомшила її розповідь.
— Скільки ж було років Юркові?
— Чотири годочки, миле, тихе дитя. Насилу виходила за окупації. Боже, як намучилась… — Баглай дістала хустинку й витерла сльози. — Ви знайшли Юрка? Де він? Куди я тільки не писала!
Нелегко його знайти, подумалось мені, бо, напевне, Данило жив під чужим прізвищем і на нього записав сина. Для чого йому чотирилітня дитина? Це ж скільки з нею мороки?! Невже взяли гору батьківські почуття? Не вірилось. Скоріше — почуття помсти за прокляття, відмову на суді. Жахлива помста.
— Ні, Катерино Андріанівно, я… — І ледве не промовився, що не шукав її сина, та вчасно схаменувся.
— Чого ж ви?..
Я не відповів. Натомість запитав:
— У місті залишилися родичі вашого чоловіка?
— Нікого. Його мати померла в сорок другому.
— Де її поховали?
— На кладовищі по вулиці Революційній. Там капличка. Там уже давно не ховають. — Жінка подалася до мене і з благанням у голосі запитала: — Ви… ви шукаєте Данила? Знайдіть хоч його. Він знає, куди подів Юрчика, знає.
— Може, і знайдемо. — Я не міг їй точно пообіцяти. — А яке ім'я і по батькові матері Данила?
— Секлета Титівна. Вона була добра, лагідна і якась… перелякана, — тепло відізвалася про свекруху жінка.
На ґанку з'явилася медсестра, угледіла нас.
— Катерино Андріанівно! — гукнула. — Вас чекають!
— Іду! — Масажистка звелась. — Якщо знайдете, скажіть мені. Дуже прошу вас.
Я не дивився в її волошкові очі. Залишився на лавці. Вже нікуди поспішати. Вона повідомила мені два важливих факти: підтвердила показання Страпатого про приїзд Баглая у солдатській формі і зовсім новий, разючий — забрав із собою рідного сина, малолітню дитину. Що Баглай живий, я не сумнівався. А Юрко… Чи він з ним в одному місті, чи деінде? Ким виріс?
А чому б мені не податися на цвинтар і не спробувати розшукати могилу його матері? А раптом вона впорядкована? Тоді… відкривалася заманлива перспектива натрапити на слід Данила.
34.
— Площа Гагаріна! — оголосила вагоновожата.
Багато пасажирів почало виходити з трамвая. Увесь потік людей прямував до універмагу. Я пішов тротуаром повз нього. Через кілька хвилин ступив у густий затінок могутніх лип. Між ними пролягала алея — тяглася вздовж паркану цвинтаря.
Он і білі стіни каплички. Перед нею, на замшілих надгробках, сиділи жінки похилого віку, закутані в чорні хустки, одягнуті в старенькі жакети, кофти й спідниці, стоптане взуття, їхні обличчя худі й виснажені. На них мов лежала сумна печать недуг і занехаяності, самотності вікування. Жінки з цікавістю дивилися на мене бляклими очима, аж зробилося незручно, і я поспішив поминути їх. Зазирнув у відчинену капличку — в темній її глибині примарно мерехтіли свічки й горбились ледь видимі поодинокі постаті.