Цвинтар скидався на густий гай. Поміж кущів і стовбурів дерев проглядали дерев'яні й залізні хрести, зчорнілі, іржаві, а подекуди витикались пам'ятники із сивого граніту та чорного мармуру, металеві шпички огорож. Тиша і запустіння, тільки шеберхав у верховітті вітерець і долинав перестук трамваїв.
Де і як у тій гущавині знайти могилу матері Баглая? Я заглибився у зарості, блукав серед осунутих, занедбаних поховань. Траплялися серед них, судячи з написів на табличках, довоєнні й під час окупації. Одначе не попадалася Баглай. Подумав, що так можу шукати і день, і два, бо не знав, звідкіля починались поховання.
Вибрався на центральну алею цвинтаря. Прикро, що Зазнав невдачі. Хто ж міг допомогти? Попрямував до виходу. Жінки продовжували сидіти на замшілих надгробках. Знову втупились у мене прохальними поглядами, аж кортіло дати кожній по гривенику. У деяких на колінах розв'язані білі вузлики, звідкіля вони брали хліб, яйця й ковбасу, їли, плямкаючи запалими губами. А чому б не спробувати?.. Я спинився перед ними.
— Часом ви не підкажете, де могила Баглай Секлети Титівни? — звернувся до жінок.
Попервах вони перезирнулись, а дехто знизав плечима.
— А ви ким їй приходитесь? — озвалася крайня, з сивими рідкими вусиками й чорною родимкою на бороді, з якої теж стирчали білі волосини.
— Товариш її онука, — сказав неправду, щоб не викликати цікавості.
— Онука товариш… — Стара обмацкувала мене чіпкими блідими очима й недовірливо прошамкала: — Сина Данька? Отого пуцьвірінка, якого він?..
— Еге, його.
— Господи… — Звелась і перехрестилася. — Таки діждалася, що хтось з'явиться, подасть звістку.
— Ось і маєш, Марфо, розраду, — заздрісно сказала бабця, що сиділа поруч.
Марфа нахилилася й взяла з-за надгробка костур, пішла вперед. Я стояв, не вірячи у зустріч із знайомою Баглая Данила, а можливо, й родичкою. Марфа оглянулась, мов запрошувала йти за нею. І я наздогнав її. Повернула праворуч, на вузьку стежку, що в'юнилася попід парканом кладовища і рядом могил.
Через кільканадцять метрів спинилася перед поруділою, давно не фарбованою металевою огорожею, за якою похилений залізний хрест на розсунутій могилі, порослій бур'яном. На табличці ніякого напису — він злущився, і я б ніколи не розшукав це поховання, коли б не баба Марфа. Вона часто й дрібно хрестилася, шепотіла, закочуючи очі під лоба.
— Ох, стара я і немічна, — жалібно мовила Марфа, налігши грудьми на костур. — Колись доглядала: бур'ян полола, підсипала, підмальовувала, а тепер аби себе обійти. То як тебе звати?
— Федір, — назвався ім'ям батька.
— Не застав би ти мене тут. Я щодня на новому цвинтарі чаплю. А сьогодні день святого… — Баба затнулася, потерла чоло брудною долонею… — їй-бо, забула, як його… Але правиться у капличці й трохи прихожан прителіпалося. Дещиця й нам перепала. Ну, Федю, ходім до мене, розкажеш старій про Данька. Гай-гай, відколи не бачились із ним. Думала, вже й богові душу… А живий.
Вона подибала, спираючись на костур, далі по стежці. Я йшов позаду й міркував, що таки пощастило і ця Марфа доповнить наші відомості про Баглая фактами, які прискорять розшук і Тягуна, і Квача.
— Ти в кумпанії Данила? — запитала-прогугнявила баба.
Я промовчав, ніби не дочув. Вона звернула на другу стежку, що тяглась у глиб кладовища. Обабіч густі зарості шипшини, бузини й глоду, а навколо ні душі, тільки мовчазні, похмурі старі хрести й надгробки, запалі, плесковаті могили. Несподівано спало на думку: а чи не навмисне заманювала мене у гущавину Марфа, де сиділи друзяки Баглая? Засідка ідеальна! І ніхто не знав, куди й до кого я пішов. Крадькома озирнувся доокруж — нічого підозрілого. І все ж насторожено ступав за старою. Вона не озиралась — сунула попереду. Он виткнувся зелений горб склепу з чорною мармуровою плитою. На ній місцями стертий часом напис: «КУП… ДРУГОЇ ГІЛЬД… ОВЧАР МАР… ВИЧ». Марфа зупинилась.
— Ось у ньому ховався Євсаган зі своїми… Сюди носила їм харчі, — прошамотіла й бридко засміялась. — А ті, мов собаки, нюшкували і не знайшли їх. — Вона наблизилась до мене й дихнула горілчаним перегаром, втаємничено зашепотіла — Давай сьогодні вночі прийдемо сюди, підпишімо склеп. У мене є лом. Там… там золото, поділимось. Га, Федю?
— Золото?! — витріщився я на стару. — Чиє? Купця?
— Дурний ти, господи прости. Від купця й кісток не осталось. Євсаган закопав, Євсаган. О! — Марфа багатозначно підняла скоцюрбленого пальця.
Євсаган, тобто батько Данила. Я недовірливо подивився на бабу, потім на склеп.
— Не віриш? А він у Кальчевського, царство йому небесне, був оцим, скарбником. — Марфа ткнула костуром у плиту й зачовгала по стежці.