У коридорі перед кабінетом слідчого нікого. Є він чи ні? Постукав.
— Заходьте, — долинув приглушений дерматином голос Махова. — Арсен! Нарешті! — Гліб встав з-за столу й пішов мені назустріч, міцно потис руку, покрутив носом, принюхуючись. — І поголився. А пообідав?
— У вагоні-ресторані.
— Передбачливий, — щиро радів моїй появі слідчий, — бо можна і не повечеряти.
Ми сиділи й кілька хвилин дивились один на одного: я запитливо, очікувально, а Махов задумливо й сумно.
— Щез Халазій, — скорботно сказав Гліб.
— Коли? — Звістка мене вразила й боляче шпигнула у серце.
— Позавчора. Я поїхав у Щасливе розпитати про нього, а потрапив на згарище. Кодола розповіла, що після твого від'їзду до неї причалапав Халазій, цікавився вашою розмовою. Тітка не крилася. Потім дядько Семен кудись подався з села і вернувся підвечір. Заступив на сторожування. А вночі спалахнула його хата. Збіглися люди, пробували гасити. Та де там… Горіла, мов порох. Хтось скочив за Халазієм. Не знайшли на свинарнику. І вранці не з'явився. Вважають, що згорів, упившись. Але експерти встановили: хату підпалено гасом або бензином, кістки — телячі. Звичайно, ні кінцівок, ні черепа у попелі не було, — виклав Махов останню гірку подію.
Якого свідка проґавили! І коли тепер його розшукають?! Видать, Халазій ходив у місто когось попередити, радитись, що робити. До Баглая або Тягуча. Ймовірно. Знову випередили нас. А часом не вколошкали його? Ще й імітували нещасний випадок.
— Може, його?.. — виказав я свій сумнів.
— Може. Тут або — або: втік чи убили і десь сховали труп. Да, сьогодні надійшла відповідь на запит, — згадав слідчий. — Халазій перебував у одному таборі із Баглаєм. Син куркуля, засуджений за участь у вбивстві голови комнезаму. Отже, Арсене, напевне Тягун і Баглай у місті. Одначе двом не під силу здійснити і крадіжку з підкопом, і вбивство Личакова, і вистежити тебе, і ось підпал.
— Плюс Шалапуха, Зубовський і Роптанов, — перелічив я.
— Очевидно, і вони, — погодився Гліб. — А Халазія все одно треба шукати.
Я розповів про банду Кальчевського «Білий хрест» і злочини їх нащадків, про зустріч Страпатого з Баглаєм, його поранення після того. Потім — про Катерину Андріанівну. Махова вразила її доля: втратила сина і осліпла від горя.
— Той Юрко, можливо, теж причетний до злочинів. Це йому зараз двадцять сім, — сказав я. — Баглай недарма викрав його.
— Може бути. Але яка жорстокість! — Слідчий вдарив кулаком по коліні.
— Ще розшукав могилу матері Баглая і їхню колишню наймичку — Ладанюк Марфу. Баглай тричі надсилав їй грошові перекази. Всі вони з нашого міста і з п'ятого відділення зв'язку.
— Цікаво. П'яте недалеко від колгоспного ринку.
— Знову ринок… І найголовніше: Страпатий, Катерина Андріанівна і Ладанюк засвідчили про появу Баглая восени 1945 року в солдатській формі, з нагородами. Отже, під чужим прізвищем.
— А яке звання? — запитав Гліб. — Які нагороди?
— На жаль, не пам'ятають, — розвів я руками.
— В такому випадку знайти Баглая нелегко, — підбив підсумок слідчий і невесело додав: — Ех, коли б ми постежили за Халазієм, уже б мали певний слід.
— Еге, коли б знали, що він Квач, — докинув я іронічно.
— І Шалапуха вперто мовчить. Відчуваю — щось приховує, щось йому відомо… І в Корча-Роптанова, злого ревнивця, нема алібі. Все хистке, примарне, не вчепишся, — роздратовано мовив Махов. — Зараз найвірніший шлях — продовжувати ретельно перевіряти 38 чоловік, з якими ти зустрічався. Саме серед них злочинець. Інакше б тебе не вистежили. Думай, Арсене, думай.
— Думаю, аж голова пухне, та нікого не підозрюй., крім Зубовського-втікача, Шалапухи і Корча, — стенув плечима. — Ну, звісно, Тягуна, Баглая і Халазія.
Махов звівся, пройшовся по кабінету, сів на підвіконня.
— Сьогодні о 19.00 нарада. Будемо звітувати перед начальством, радитись. Готуйся, — сказав Гліб і спо-хопився: — Ледве не забув. Учора дзвонила твоя землячка. — Він погортав настільний календар, вирвав аркушик і з усміхом подав мені. — Перший номер робочий, другий — гуртожитку. І адреса гуртожитку.
— Дякую, — я глянув у листочок. — А де вулиця Фрунзе?
— За кондитерською фабрикою. Їхати третім маршрутом автобуса. — Слідчий повагався мить і продовжив: — Слухай, Арсене, ти не вештайся вечорами містом, поки не затримаємо крадіїв. Досить з нас Молостова і Личакова. Не спокушай долі. Хочеш, щоб удруге кинули на голову піддон з цеглою?
— Вовків боятись — у ліс не ходити, — байдуже махнув я рукою, упевнений, що вислідили мене через власну неуважність.