Тобто о десятій-одинадцятій годині ранку. Тоді Белішвілі отримав гроші в ощадкасі. Отже, його вистежили й затягли в пастку серед білого дня. Нахабно діяли. Однак Белішвілі, мабуть, нічого не підозрював, якщо пішов до когось із грішми. На вулиці не вбивали. Ми переглядались із Маховим і похнюплено мовчали.
Характерний удар… Своєрідна візитна картка, яку ненароком залишав Тягун. «Любив бавитися шпичкою Тягун», — згадав я слова Страпатого. Феофан не зачаївся, а продовжував свої чорні справи, зухвало, з викликом, немов на сто відсотків застрахувався від викриття. Дивно. Звідкіля така впевненість? На чому вона грунтувалася? Де ховати труп майже добу? Я сушив мізки над тими питаннями й не знаходив відповіді.
На лавці у сквері, під плакучою вербою поблизу сухого водограю, прокурор Краківський і Ольховий провели коротку нараду. Дали першочергове завдання: визначити коло знайомих Белішвілі. З випадковою людиною він би нікуди не пішов, тим паче збираючись на літак. Він зовсім не боявся і не вбачав ніякої загрози життю. Слушно. Далі — опитати водіїв таксі. Можливо, Белішвілі скористався їх послугами. Потім — працівники ощадкаси. Мені вирушати на ринок у Будинок колгоспника.
Оперативна чергова група вже поїхала, убитого забрали у морг на експертизу. Двірничка, мов нічого не сталося, мела вулицю, на якій побільшало перехожих. У сквері прогулювали улюблених песиків заспані жильці. Курсували трамваї і тролейбуси. Місто прокинулося. На годиннику — 6.05.
Бунчук куняв, схилившись на кермо. Я легенько посмикав сержанта за вухо. Він звів голову й затуманеними очима подивився на мене.
— Прочумайся, Миколо, — сказав йому, сідаючи в «уазик». — Підкинеш до готелю на базарі.
— Ага, зараз. — Він потер обличчя долонями, ніби умився. — А де майор?
— Скорич поїхав з прокурором і Ольховим.
— Ага, ага… — Сержант повільно, мляво торкався важелів, ще не позбувшись дрімотності.
Спочатку їхав на другій швидкості, поки остаточно не поборов сонливість. Тоді увімкнув третю, й колеса залопотіли по змитому асфальті, наче гуси крильми, коли схарапуджено біжать по воді.
39.
Я вийшов з «уазика» біля ґанку Будинку колгоспника. У фойє нікого, крім адміністраторки за бар'єром. Інша, не з копицею пістрявого волосся і меткими очима. Ця молода і гладенько зачесана. Обличчя у неї несвіже — далася взнаки недоспана ніч. На правій руці широка золота обручка.
— Місць нема, — байдуже, звично повідомила.
— Мені не треба. — Я показав їй посвідчення. Вона подивилась у нього й звела на мене запитливі карі очі. — Виписався Белішвілі Арчіл Саакович?
Спершу вона поставила на перегородку табличку з написом «Адміністратор Крохта Тетяна Миколаївна», а вже потім переглянула паспорти.
— Живе.
Гірка іронія: його вважали живим.
— О котрій годині ви заступили на зміну?
— З десяти вечора.
— Скажіть, йому дзвонили по телефону чи хтось приходив, цікавився ним?
— Ні.
— А жінки?
Вона стисла губи.
— Ні, — повторила.
— Залицявся до вас?
— Пробував.
У готелях і ресторанах нема відбою жінкам од чоловіків, які раптом стають парубками.
— А як його товариш?
— Загалом поводяться пристойно: не пиячать, не хуліганять і не водять до себе… Ви поговоріть із черговою поверху. Вона краще знає.
— Хто зараз чергує?
— Палига Настя Вакулівна.
— А вдень хто чергував?
— Теж вона. Захворіла її змінниця, тому змушена цілу добу працювати.
Я вже намірився йти, коли згадав:
— Белішвілі чи Івардава не отримували листів, телеграм?
Адміністраторка на мить замислилась.
— Позавчора я віддала телеграму Івардаві.
— Що у ній писалося?
— Про гроші, просили терміново привезти гроші. Коротенька телеграма.
Дивно, Івардава про неї жодного слова. Одначе ми й не цікавилися їхньою поштою. Я піднявся на другий поверх. За двотумбовим столом сиділа Настя Вакулівна, симпатична жінка, одягнута в бежевий халат і кокетливо пов'язана барвистою косинкою. На ній не позначилось добове чергування: обличчя без втоми, губи підфарбовані, карі очі бадьоро поблискували, у довгих випещених пальцях мигтіли в'язальні шпиці, висотуючи зелену нитку з шухляди. Палига, зиркнувши на мене, звела брови докупи, напевне, пригадувала, де бачила (а я відзначив — погана в неї пам'ять), а потім приязно всміхнулась. Я сів на стілець поруч зі столом.