— Ви знову до нас, — трохи здивовано проказала приємним грудним голосом.
— До вас, Насте Вакулівно. Що це ви в'яжете?
— Кашне. Я все сама в'яжу.
— Торговці мандаринами у себе?
— Тільки один. Другого десь нема, загуляв.
— І часто не ночує?
— Оце при мені вперше, — говорила, не перестаючи вправно перебирати шпицями.
Я спитав її те ж, що й адміністраторку, і отримав подібні відповіді. Лише про телеграму вона нічого не знала. Правильно, бо не бачила її і не передавала. Стривай! Адже вбивця точно знав про десятки тисяч. Від кого? А мабуть, від Белішвілі. Комусь бовкнув хвалячись. Ймовірно, зважаючи на його широку натуру. Я глянув на годинник — 6.50. Доведеться розбудити Івардаву.
Постукав до його кімнати. Ні звуку. Ще раз і дужче… Почулося кректання, чалапання по підлозі, невдоволене бурмотіння. Відчинилися двері. Івардава босий, у трусах і майці, скуйовджене волосся спадало на припухлі, ледь продерті очі. Біла пір'їна у смоляному чубові здавалася пасмом передчасної сивини.
— Чого треба? — непривітно запитав, дивлячись невидющими очима.
— Я з міліції.
Він одгорнув з лоба волосся й витрішкувато глянув на мене.
— Вах, дорогий, вибачай, не впізнав, — відійшов, впускаючи до середини.
Відразу кинувся у вічі стіл, на якому склянка і дві пляшки з-під вина, залишки закуски, два застелені ліжка й одне із зібганими ковдрою і простирадлом, купа одягу на стільці. В кімнаті стояв важкий дух перегару. Івардава, прочумавшись, почувався ніяково. Поспіхом натягав на себе штани, не потрапляючи ногою в холошу. Я підійшов до вікна й відчинив кватирку.
— Вчора трохи… На душі таке… таке… Арчіла й досі нема… — виправдовувався торговець, тупцюючи на одній нозі. — Може, є звістка про нього?
Нарешті він убрався, розстелив ковдру й сів на ліжко, провинно поглядав на мене.
— Що скажеш, генацвале? — з надією запитав.
— Коли і від кого ви отримали телеграму?
— Позавчора від дядька Лавросія. Просив привезти гроші. Дуже просив, кацо. І для чого вони йому? — знизав плечима. — Ми взагалі збиралися через тиждень летіти додому.
— А як би ви тоді брали гроші в ощадкасі?
— Пішли б і взяли.
— Удвох?
— Еге.
А Белішвілі був сам. Пожалів напарника, у якого боліла голова. А часом Івардава не навмисне?.. Я гостро подивився на нього, і торговець потупився, заворушив пальцями ніг.
— Ви давно займаєтесь цим промислом?
— Років десять: закінчили школу й почали. Де ми тільки не продавали…
— І весь час з Белішвілі?
— З Арчілом. Він мій двоюрідний брат.
— А телеграми не залишив Белішвілі?
— Вона десь… — Він звівся, оглянув стіл, потім підвіконня, навіть зазирнув під ліжко і розгублено розвів руками — Нема…
Я теж встав. Мене надто зацікавила телеграма. А в кімнаті ніде ні клаптя паперу.
— Куди ж ви її поклали? — підозріло запитав.
— Чи на столі лежала, чи на підвіконні, — невпевнено відповів. — Вже не пам'ятаю, кацо.
Я обдивився кімнату, заглянув за радіатор опалення — нема. На ньому висів шматочок зеленої вовняної нитки, і я взяв її, почав механічно, замислившись, намотувати на вказівний палець. Випадок з телеграмою насторожив мене.
— 1 коли ти востаннє бачив її?
— Ко… кого?
— Телеграму.
— Вчора… ввечері, — видушив Гурам, невідривно стежачи за тим, як обмотувала нитка мого пальця.
— Хто ж узяв? Прибиральниця? Арчіл?
— Не… не знаю.
У готелях найчастіше прибирали зранку. Це мені відомо достеменно. Отже, він дійсно бачив її вчора. Мені не хотілося вірити у підступність брата. Одначе сумнів закрався.
— До тебе ніхто не заходив увечері?
Івардава заперечно похитав головою.
Так, телеграма зникла. Факт незаперечний. Кому вона потрібна? І для чого? Мені не подобався Івардава. Він став млявим, збайдужілим і мав вигляд надто змореної людини, виснаженої непосильною роботою.
— У якому місці ви торгували?
— Біля молочного павільйону, на виході з ринку. Там гарне місце.
Я взявся за ручку дверей.
— Сходи зараз у прокуратуру до слідчого Махова. Він тебе чекає. Тільки обов'язково.
Мені не хотілося казати йому про вбивство брата, якого повинен опізнати. Я залишив Івардаву в кімнаті. Він хапливо взувався. Палига провела мене стурбованим поглядом карих очей, не перестаючи вив'язувати із вовняних зелених ниток кашне. Адміністраторка визирнула з-за бар'єра. Я ступив до неї. Мене мучило якесь невизначене питання. Сперся ліктем на перегородку й задумався… Ага, ось воно.
— Хто вам дав телеграму для Белішвілі?
— Ніхто. Вона лежала у мене на столі.
— Значить, ви не бачили листоноші?
— Ні. Вона заходила, коли я носила Дзюняку заяву на відпустку, — адміністраторка опустила очі, бо ж залишила своє, робоче місце.
— І як довго ви були у нього?
— Хвилин десять-п'ятнадцять.
— Хтось іще знав про телеграму?
— Я нікому… Відразу занесла Івардаві.
Наче все. Щоб скоротити шлях, пішов через чорний хід на подвір'я Будинку колгоспника. Глянув на злощасний сарай, де ледве не наклав життям шофер Молостов. Почалося звідтіля — з підкопу й крадіжки. Мені не давала супокою зникла телеграма. А хіба не могла Крохта комусь розповісти про неї? Адже здогадувалась, хай і приблизно, скільки грошей наторгували хлопці. Слід дізнатися все про неї.