— Ви не знаєте, коли бувають удома жильці із сімнадцятої? — запитав у молодої матері.
— А хто вам потрібен?
— Чужик Світлана Михайлівна.
— Це я. — Вона з цікавістю оглянула мене.
— Я з міліції, — показав їй посвідчення. — Ви вчора були в ощадкасі. Чи не звернули уваги на цього товариша? — і подав фотокартку Белішвілі.
Чужик тільки зиркнула на неї і звела брови.
— О! Він стояв поперед мене за… чотири чоловіки.
Мені наче розвиднілось.
— Світлано Михайлівно, розкажіть, що ви бачили, — попросив її.
— Хм… — Жінка поправила рожеве покривальне на дитині. — Я часто позирала у вікно, бо надворі покинула коляску з Маринкою. Значить, до контролера стояла за ним і до касира. Він отримав багато грошей, цілими пачками, і поскладав їх у коричневий чемоданчик. Пішов. Я жду черги й поглядаю у вікно. Бачу, іде він і раптом спиняється коло кінотеатру перед дівчиною — чорноволосою, у червоному брючному костюмі, в чорних світлозахисних окулярах. Гарна дівчина. Про щось балакають, сміються, потім направляються до машини і сідають у «Волгу», поїхали. Ось і все.
«Волга» і чорноволоса дівчина!
— А який номер машини?
Чужик знизала плечима.
— Хоч кілька цифр!
— Не звернула уваги.
— Якого вона кольору?
— Сіра, і занавісочки сині з боків і на задньому віконці, — додала.
— Хтось іще сидів у машині?
— Спереду тільки та дівчина за кермом.
Сіра, занавісочки… Принаймні показання Чужик співпадали зі свідченням фрезерувальника Агапова, який, повертаючись вночі додому з роботи, віддалік бачив від'їжджаючу «Волгу» з фіранками.
Я відвідав решту вкладників. Лише одна з них, бабуся, теж бачила Белішвілі на вулиці з дівчиною і як вони сідали в машину. Із незнайомою не поїхав би. Отож він не відчував ніякої небезпеки.
Коли поспішав до відділу на нараду, в мене несподівано майнула думка, а потім виник цікавий, але ризикований задум.
44.
Третій день у місті посилено розшукували чорноволосу дівчину з шоферськими правами. Поки ніяких втішних наслідків. Правда, у нас мигнуло сподівання; відгукнувся міліціонер, якому зустрілася «Волга» з чорноволосою дівчиною за кермом. Він і запам'ятав номер машини, але такої не виявилось на обліку в нашій ДАІ.
Отримали відповідь на запит, де зазначалося: Турам не проходив ні по яких справах, окрім торгівлі мандаринами, які брав у своїх родичів, ще прикуповував і перепродував, звичайно, не по державній ціні. Проте на той час майже у кожному місті на ринку завжди стовбичили за рундуками кілька чорнявих молодиків у плесковатих кашкетах.
Одначе розшук і слідство не припинялися ні на хвилину. Я опитав багатьох мешканців будинку біля кінотеатру «Мир» і вертався у відділ ні з чим у кепському настрої. У фойє мене зупинив черговий.
— Товаришу капітан, там до вас відвідувач.
— Хто?
— Якийсь хлопець.
Я нікого не викликав. Відімкнув кабінет, увійшов, і ніхто не звернувся до мене. Часом не на другому поверсі чекав? Стукіт…
— Заходьте.
Невисокий, присадкуватий, русявий і давно не стрижений хлопець у синій нейлоновій куртці несміливо переминався біля порога, не знаючи куди подіти свої довгі руки. В його зелених, наче вигоріла трава, очах бився якийсь неспокій. І загалом вигляд у нього непривабливий — мов нещодавно виліз із підвалу, де провів немало часу. Він видався мені знайомим. Я напружив пам'ять.
— Давайте ближче, — запросив його і кивнув на стілець.
Хлопець нерішуче ступив.
— Я… я Зубовський, — промимрив ледь чутно.
А й справді — Зуб! На фотокартці, яку розмножили, він охайніший і повніший. Я насилу стримався, щоб не метнутися до дверей і не перекрити йому шлях до втечі.
— Звідки ви взялися? Ми ж вас шукаємо!
— Я здогадувався і сховався: жив у товариша на дачі. — На його лобі виступили краплини поту, й Зубовський витер їх рукавом.
— А чого ховалися?
— Ви ж узяли Бога, а ми з ним… ну, друзі. — Він облизав сухі губи. — Я бачив, як його завели в магазин і вже чув од людей про крадіжку. А потім… — Він замовк, засовався на стільці, встромив руку в кишеню куртки.
— Ну-ну, далі, Вадиме, — підохотив його нетерпляче.
— Ось… — Він витяг руку з кишені й розтулив кулак.