Ми перевіряли всі значні події.
49.
Нашим «уазиком», з Миколою Бунчуком, я вирушив на турбазу, на якій, до речі, ще не був.
— Скільки кілометрів? — запитав у сержанта.
— Від центру міста дванадцять.
Я зиркнув на годинник — 19.40. На вулицях багато перехожих. Денна спека поволі спадала. Червоне вичахле сонце зависло над обрієм, і на шибках вікон горішніх поверхів палахкотіли рожеві відблиски. Якось по-особливому відчувалося настання сутінків, мов перед сходом сонця: довга мить тривожного очікування великого таїнства…
Скоро вирвалися з асфальто-кам'яного лабіринту міста на околицю. Обабіч дороги мигтіли акації. «Уазик» наче впірнув у солодкуваті хвилі білого цвіту. Чомусь не хотілося думати про зло, що чинилося на землі, а згадувати приємне і мріяти, як у дитинстві, коли з товаришами, накупавшись, вибирався на берег, лягав горілиць на теплий, ніби черінь, пісок і задивлявся у бездонну блакить неба.
Ліворуч, метрів за п'ятсот від шляху, тягнувся лиман. Він укритий, наче лускою, рожевими брижами. На видноколі застиг, здрібнений відстанню, пароплав. А попереду, мов з лиману, виростали дерева. Спочатку верхівки, потім крони, стовбури, й серед поля постав сосновий гай.
Поминули криту, розцяцьковану мозаїчними квітами автобусну зупинку з кількома пасажирами. За нею — бруківка до гаю, обгородженого невисоким бетонним парканом. Між голими і жовтими, наче віск, стовбурами сосен виднілися будинки і автобуси, миготіли постаті людей. Чулася весела музика. Збоку на майданчику стояв «уазик» оперативної групи. Ми зупинилися поряд.
— Давно приїхали? — запитав у водія «уазика».
— Тільки що.
— Куди пішли товариші?
— Он тією алеєю, потім повернули праворуч, будиночок сорок третій, — доповів міліціонер.
Я попрямував алеєю, вздовж якої шикувалися невеличкі дерев'яні зелені хатки з відкритими верандами. Можливо, подумав я, саме в цей час до відділу зайшов або подзвонив Страпатий, а мене знову нема…
Поглядав на номери будинків: 15, 16, 17… Від алеї праворуч відгалужувалася друга, і в ній я угледів номер 21. Повернув. У кінці — на веранді стандартної хатки — гурт чоловіків. Оперативники і кінолог з розшуковою собакою. Двері відчинені. В кімнаті тьмяно горіла лампочка. Я привітався з колегами приміського райвідділу, зазирнув до середини будиночка. Під стіною на ліжку лежала одягнута в сірий костюм людина, взута в коричневі туфлі. Голова накрита подушкою. Медексперт тримав лежачого за зап'ястя — намацував пульс.
У кімнаті ще одне ліжко, шафа, два стільці, під вікном стіл з графином і двома склянками. Ось і всі меблі. Килимки біля ліжок зім'яті. Медексперт оглянувся. З виразу його обличчя зрозуміло — людина мертва. Мені впала в очі синюшність шкіри на кінчиках пальців. Це ж ознака… І подушка… Медексперт підняв її, і мені перехопило подих, аж неприємно замлоїло під грудьми…
На ліжку лежав… Страпатий, швець із Вінниці. Усього чекав, тільки не цього.
— Знайомий? — запитав хтось із оперативників, помітивши мій стан.
Вражено дивився на Страпатого. Як він опинився в будиночку? Коли приїхав? Що мав сказати? Хто його?..
— Викличте «швидку медичну допомогу» і сповістіть Махова, — попросив колег. — Це по нашій справі. Тут є працівники турбази? — глянув на двох незнайомих.
— Я, — озвався статурний молодик з довгими бакенбардами. — Черговий по турбазі Чаленко.
— Коли прибула ця група туристів?
— Сьогодні вранці.
— У місто не виїжджала?
— За планом — завтра.
— Його ніхто не розшукував?
— До мене не зверталися. Ось товариш, з яким вони разом… — Чаленко кивнув на другого незнайомця — огрядного, лисого чоловіка з переляканими очима. — Він і прибіг до мене, коли побачив…
— Ви теж з Вінниці? — звернувся до нього. — Ваше прізвище?
— Талика Кузьма Антонович, з Вінниці, нас тридцять два чоловіки, цілу ніч їхали, — уривчасто, захлинаючись, розповідав. — Він фронтовик, я фронтовик, довго балакали, потоваришували, разом поселились.
Я з Таликою відійшов, щоб не заважати експертам.
— Не казав Сидір Панасович, чого сюди їхав?
— Відпочити і вбити, як він висловився, коли вдасться, ще одного зайця.