З хліва вийшла немолода повновида жінка в білій хустині, в чорному заяложеному халаті, взута в стоптані руді туфлі, з мітлою на довгому новому держаку. Тісніше затягла під бородою кінці хустки й почала замітати. Я пішов до адміністративного приміщення повз їдальню, до якої вже поспішали на сніданок туристи.
Спинився навпроти будиночка, куди перебрався Талика. Завагався: поговорити з Ним іще чи дати спокій фронтовику? Але ж минула ніч — найкращий час для спогадів. І я зійшов на веранду. Крізь вікно побачив у кімнаті Кузьму Антоновича — сидів на ліжку. Я стукнув пальцем у шибку — він звів голову. Впізнав мене — на широкому обличчі майнула вимучена радість. Махнув рукою, щоб я заходив.
— Ви чого не збираєтесь на сніданок? — запитав його.
— Думаю, капітане, думаю… — покивав головою. — Стоїть Сидір перед очима… Не спалося… Оце над ранок згадав… — Він замовк, немов засумнівався у чомусь.
— І що згадали? — поцікавився я.
— Може, й видалось мені, не знаю, — глянув на мене вибачливо. — Ви ото питали, чи зустрічався Сидір з кимось… Коли, пообідавши, ми вийшли з їдальні, він несподівано вкопався на ґанку, аж я наштовхнувся на нього. Дивлюсь — втупився у якогось чоловіка з відрами, а той у нього, як ото люди, що раптом впізнали один одного.
— Чоловік з бородою? — чомусь пошепки запитав.
— Ні, але немолодий. Може, здалося мені…
Я квапливо дістав фотокартку Митуті — пасічника Бурбели, подав Талиці. Він зиркнув на неї.
— Не він: цей з бородою, — пильніше придивився. — І ніби схожий…
— Кажете, ніс відра?
— З помиями.
Відра з помиями… Помиї — свиням. Значить, працював на турбазі. Цікаво. Втім, сьогодні я ніде його не бачив. Розпитаю про нього. Я подякував Талиці й заспішив до директора турбази. Василь Миколайович, високий чоловік з продовгуватим лицем і статурою військового, міцно потис мені долоню.
— А я вас чекаю, — мовив приємним баритоном.
Не гаючись, я показав йому фото з Митуті.
— На кого схожий? — запитав.
— Хм, на нашого Чорнуху, — відповів здивовано Бордюжа. — Але недавно він зголив бороду.
Зголив бороду! Ось воно що. Невже? Я боявся навіть подумати про успіх, щоб не наврочити…
— Ким він працює?
— І двірником, і свинарем, і сторожем, виконує всяку роботу. Дефіцитні спеціальності, — розвів руками директор.
— Давно у вас?
— Зо три роки. Ви вважаєте?..
— Поки перевіряю, Василю Миколайовичу. Покажіть мені його особову справу.
— Яку справу, капітане?! — знизав плечима. — У нас не виробництво, відділу кадрів нема. Трудову книжку — будь ласка.
Директор відімкнув сейф і з купки синіх книжечок вибрав одну. Чорнуха Дем'ян Архипович, 1915 року народження, освіта — 4 класи. Багато поміняв місць роботи і скрізь працював двірником або сторожем, подяки адміністрації і премії, грамоти… Негусто відомостей.
— Ви не помітили у нього на підборідді шрам?
— Шрам? — Бордюжа на мить задумався й відповів. — Ні. Коли б не борода… Але тепер…
Так, коли б не борода. Одначе шрам — прикмета виразна, її не знищиш, як волосся.
— Він учора працював?
— Авжеж, вранці віталися.
— Там зараз якась жінка.
— Його дружина. Вони, буває, чергуються, — пояснив директор.
Чорнуха, значить, не вийшов на роботу. Те мене занепокоїло.
— Василю Миколайовичу, покличте її і спитайте, де чоловік, — попросив Бордюжу.
Він повернувся до тумбочки, на якій стояли телефон і мікрофон, клацнув важелем.
— Товаришко Чорнуха, зайдіть до мене! — оголосив по місцевому радіомовленню і після паузи повторив: — Товаришко Чорнуха, зайдіть до мене.
Мені не хотілося бачитися з нею. Пам'ятав, вже двічі вистежили, і тому залишив кабінет директора. Сів на лавці за квітником. Отже, Чорнуха Дем'ян Архипович, з 1915 року. За літами ровесник Баглая і Тягуна. В останнього шрам на підборідді. За цією прикметою неважко встановити особу. Мене охопило хвилювання. Хотілося чимшвидше опинитися віч-на-віч з Чорнухою.
На алеї з'явилася двірничка. Вона непоспіхом, з опущеною головою йшла до директора. Крадькома поглядав на неї, боячись сполохати поглядом. Що вона — скаже Бордюжі? А Махов і Скорич навіть не уявляли, як обернулася справа на турбазі. Гірко, а довелося визнати: зумів Баглай через двадцять три роки помститися Страпатому.
О, двірничка. Вона квапливо пішла до господарських будівель. Її тонкі губи ворушились, мов сама до себе говорила. Я повернувся до кабінету Бордюжі.