З наближенням до прокуратури мої спомини про Ніну розтанули. На душі залишився тужливий щем. З ним я і з'явився перед стомлені очі слідчого.
— Ти наче кислиць наївся, — помітив Гліб мій настрій.
— Лізе в голову всяка нісенітниця, — поскаржився йому.
— І в нісенітниці трапляється зерно смислу, — виразно зауважив Махов.
Трапляється, подумки погодився, але тут інший випадок. Доповів слідчому, як завдяки Талиці натрапив на Чорнуху, і все про нього, що розповіли його колишні й теперішні сусіди. Не забув наголосити на здоров'ї: Чорнуха ніколи не звертався до лікарів. І — головне: про недавно зголену бороду. У Махова збуджено засяяли очі. Він теж відчув: Чорнуха наш перший справжній слід.
— Борода і свині… — замислено мовив Гліб. — А напевне, він і колій. Га, ти не цікавився?
Випустив з голови. Слідчий мав на увазі довгу шпичку, якою колють свиней, а схожим предметом поранено Молостова і вбито Белішвілі.
— Його син не може бути спільником? — далі питав-розмірковував Гліб. — Недарма ж Чорнуха приховує своє батьківство. І машина в руках того молодика.
— Для підозри, Глібе, фактів достатньо, — сказав я. — Треба за всяку ціну дізнатися, чи є у нього шрам на підборідді.
— Угу, шрам на підборідді, — повторив слідчий. — Зважаючи на Дем'янове менжування хатами, він таким чином маскувався. Порядній людині нічого систематично міняти місце проживання.
Ми прийшли до одного знаменника, тільки я трохи іншим шляхом. Мені легко працювалося з Маховим.
— Оце у мене був Зубовський. Переживає за дружка.
— Хм, теж утік, — осудливо похитав головою Гліб.
— Я відправив його додому, Шалапуха хвалився йому, що скоро розживеться грішми, махне на курорти під пальми-кипариси.
— Слизька і нещира він людина, — із жалем сказав слідчий. — Тягне його до м'ясного павільйону, як муху до меду. До речі, Котов о п'ятій годині повернувся з роботи й до опівночі грав у дворі в доміно. Ніяких шрамів у нього і в працівників колгоспного ринку нема. Перевірили.
— Повне фіаско, — гірко визнав я.
— Зате дещо маємо про приймальницю з фотографії — Меденець, — слідчий розкрив папку. — В 1950 році її затримали у Москві, коли продавала дуже дорогу золоту брошку з діамантами дореволюційного виробництва. Пояснила, ніби материна спадщина. Брошка ніде ні за ким не значилась, і Меденець випустили. — Гліб виразно глянув на мене. — А приймальниця — дочка колишнього цукрозаводчика.
Справді, факт обнадійливий, коли припустити, що вона довірена особа Тягуна чи Баглая по збуванню краденого. Невже Махов теж вийшов на вірний слід? Тоді успіх у нас подвійний і розв'язка не за горами.
— Ще треба з'ясувати важливі прогалини в її біографії. — Гліб звівся, енергійно зробив кілька гімнастичних вправ.
— А як Гветадзе?
— Вживається в образ. Працівник він здібний. Досі нічого підозрілого в Будинку колгоспника. — Махов сів за стіл. — Мене турбує Корч-Роптанов як імовірний спільник, але у нас нуль прямих доказів. Одні побічні й непевні.
— Чи не помилився рубач Заваров?
— Добра мені помилка: так детально описати зовнішність Корча! — вигукнув слідчий. — Тут більше схоже…
— На лжесвідчення, — додав я і заперечив: — Однак щодо Зуба і Бога вони у нього правдиві.
— Отож-бо, — задумливо погодився Гліб.
І ми вкотре переглянули всю справу: перебрали кожний факт, перечитали акти експертизи й показання, поділилися своїми міркуваннями.
Близько восьмої години Гліб склав матеріали справи у теку й сховав у сейф. Ми зібралися по домівках. Вже з порога за звичкою слідчий глянув на стіл, чи не забув чогось прибрати, коли задзвонив телефон. Махов невдоволено скривився й неохоче рушив до тумбочки.
— Моя половина. Зараз вичитає нотацію… — взяв трубку. — Я. Так. Є… — Гліб стривожено зиркнув на мене. — Куди завезли? Його прізвище? Гаразд. Ми негайно під'їдемо.
Махов поклав трубку й з хвилину стояв над телефоном. Невже знову не обійшлося без жертви? А часом не Гветадзе?
— Біля кінотеатру «Мир» підібрали непритомну людину з розбитою головою, — глухо сказав слідчий. — Завезли в травматологічне відділення другої лікарні.
Шалапуха? Стривай, а чому не Зубовський або Корч?
Ми збігли сходами у двір прокуратури, сіли у «Москвич» Махова.
— Коли б не Гветадзе, — висловив своє побоювання.
— Скоро побачимо, скоро…
Звечорілими вулицями міста, не запрудженими автомобілями, швидко домчали до лікарні. Зайшли до приймального опокою. На кушетці сидів, зігнувшись у три погибелі, чоловік і стогнав, тримаючись руками за живіт. Знервована медсестра щось писала у пошарпаному журналі, співчутливо зиркаючи на хворого. Я попросив її подзвонити в травматологічне відділення і покликати чергового лікаря.